Доводиться стерегтися деяких неприємних зустрічей, що роблять сумнівною недоторканність подорожніх на каліфорнійських дорогах. Члени квартету озброєні лише смичками трьох скрипок і віолончелі, а цього навряд чи достатньо в країні, де винайдено револьвери Кольта, відмінно вдосконалені в наш час. Якби Себастьян Цорн і його товариші були американці, кожний з них придбав би собі цю зброю, яку носять звичайно в окремій кишені штанів. Справжній янкі не вирядиться в дорогу, навіть коли він їде залізницею від Сан-Франциско до Сан-Дієго, не захопивши з собою цієї іграшки на шість набоїв. Але французи не вважали за потрібне так робити, власне, цього їм і на думку не спало, про що вони, може, ще й пошкодують.
Пеншіна йде попереду, пильно вдивляючись в узбіччя дороги. Коли вони щільно обступають її з обох боків, можна не боятися раптового нападу. Та навіть і тут у ньому прокидається потяг до жартів, і «його високості» дуже кортить утнути якусь штуку зі своїми товаришами, виникає дурнісіньке бажання налякати їх трішечки, наприклад, — раптом зупинитись і забелькотати тремтячим із жаху голосом: «Стійте! Там… там щось ворушиться! Готуйте рушниці…»
Та коли дорога заглиблюється в густий ліс між мамутові дерева й секвойї — велетенські рослини Каліфорнії заввишки півтори сотні футів, — бажання жартувати в Пеншіна зникає. За кожним із цих грубезних стовбурів може притаїтись у засідці десятеро. Здається, ось-ось побачиш-спалах вогню, почуєш сухий звук пострілу… посвист кулі… В таких місцях, наче навмисно пристосованих для нападів, на кожному кроці чекаєш якоїсь пастки. Якщо, на щастя, не наражаєшся тут на бандитів, то лише тому, що цей гідний пошани тип цілком зник з американського Заходу: бандити провадять тепер фінансові операції на ринках Старого й Нового Світу! Який кінець для правнуків Карла Моора й Жана Сбогара[16]! Кому, як не Івернесу, можуть спасти на думку ці міркування? «Дійсно, — гадає він, — п’єса не варта декорацій».
Раптом Пеншіна зупиняється.
Фрасколен, що йде слідом за ним, робить те саме.
До них негайно приєднуються Себастьян Цорн та Івернес.
— Що сталось? — питає друга скрипка.
— Там щось є, - відповідає альт. І. він зовсім не жартує. За деревами справді щось ворушиться.
— Людина чи тварина? — питає Фрасколен.
— Я не знаю…
Ніхто не наважиться сказати, яка з цих двох можливостей краща. Збившись щільною купкою, вони вдивляються в темряву, боячись поворухнутись, затамувавши подих.
В цю хвилину місячне проміння, видершись з-за хмар, освітлює темне склепіння лісу і крізь гілля секвой просотується аж до землі. Унизу, кроків на сто навколо, видно, наче вдень.
Пеншіна аж ніяк не примарилося. Помічена ним темна, маса, надто велика, щоб бути людиною, могла належати тільки чотириногій тварині. Але якій тварині? Хижакові? Напевне, так… Але що то за хижак?
— Це стопохідна тварина! — каже Івернес.
— До біса цю тварину, — шепоче Себастьян Цорн стиха, але роздратовано. — Та що ти кажеш про неї, Івернесе? Невже ти не можеш говорити, як всі люди? Що це таке — стопохідна тварина?
— Така, що ходить ступнями, — каже Пеншіна.
— Як ведмідь, — додає Фрасколен.
Справді, це ведмідь, ведмідь незвичайних розмірів. У каліфорнійських лісах немає ані левів, ані тигрів, так само як і пантер, але ведмеді — постійні їхні мешканці, і зустрічі із ними звичайно закінчуються погано.
Отож не дивно, що наші парижани одностайно вирішили поступитися місцем цьому стопохідному. А втім, хіба ж він не був тут у себе вдома? Отже, вони розступаються, і поволі, так само лицем до ведмедя, неквапливо відходять, намагаючись не скидатися на тих, хто тікає.
Ведмідь простує вперед маленькими кроками, вихилясом, мов іспанська танцівниця, вимахуючи передніми лапами; мало-помалу він наближається, і його дії набирають ворожого характеру: до квартету долинає хрипке гарчання і клацання щелепами, в яких немає нічого заспокійливого.
— Може, нам дременути врозтіч? — пропонує «його високість».
— Ні в якому разі, - відповідає Фрасколен, — він схопить одного з нас, і той накладе життям за всіх.
Отже, цю пропозицію відкинуто, без сумніву, вона мала б згубні наслідки.
Тримаючись укупі, музиканти дістались до межі галявини. Ведмідь наближається — він уже на відстані якихось десяти кроків од них. Мабуть, місце здалось йому зручне для нападу. Напевно так, бо він завив дужче й прискорив ходу.
Вся група квапливо відступає, а друга скрипка наполегливо напучує:
— Спокійніше, друзі, спокійніше!
Вони перетинають галявину й ховаються під деревами. Але небезпека від цього зовсім не зменшується. Переходячи від одного дерева до другого, ведмідь може кинутися несподівано, і саме це він, очевидно, і збирається зробити, бо вже не чути його жахливого гарчання, він уповільнює ходу.
І раптом лісова темрява сповнюється чарівними звуками, повільно й широко ллється хвилююча мелодія, в якій наче розкривається піднесена душа артиста.
То Івернес, витягши з футляра скрипку, примушує її бриніти під могутнім і ніжним дотиком свого смичка. Геніальний здогад! І справді, чому б музикантам не звернутися за порятунком до музики? Хіба ж німе каміння в Фівах не зрушилося з місця під впливом звуків Амфіонової ліри? Хіба ж дикі звірі, приборкані силою ліричного натхнення Орфея[17], не збігались до його ніг? Схоже було на те, що й цей каліфорнійський ведмідь внаслідок спадкових нахилів так само чутливий до музики, як і звірі з грецьких байок, бо його лютість згасла, інстинкт меломана взяв гору, і в міру, як музиканти в бездоганному порядку відступають, він іде за ними, видаючи короткі вигуки задоволення. Ще трохи, і він закричить «браво!»
За чверть години Себастьян Цорн і його товариші опинились на узліссі, Івернес грає далі.
Звір зупиняється. Здається, в нього немає наміру йти далі. Він б’є одною в другу своїми величезними лапами, наче плескає. Побачивши це, Пеншіна поспіхом витягає свій інструмент, вигукуючи:
— Танок ведмедів, і в темпі!
Перша скрипка починає шпарко терликати цей всім відомий мотив, у той час як альт вторує йому малою терцією фальшивим пронизливим басом.
І тоді ведмідь пускається в танець, піднімає праву лапу, потім ліву, повертається на всі боки, крутить головою і зовсім забуває про людей, які відходять дорогою все далі й далі.
— Подумаєш, дивовижа! — вихоплюється Пеншіна. — Ясно, що це ведмідь із цирку.
— Хай і так, — каже Фрасколен, — але яка чудова вигадка спала на думку Івернесові, хай йому грець!
— Тікаймо… алегретто[18], - додає віолончеліст, — і не оглядаючись назад!
О дев’ятій годині вечора чотири учні Аполлона[19] прибувають цілі й здорові до Фрескаля. Свій останній перехід вони пройшли відмінним кроком, дарма що ведмідь їх уже не переслідував.
Щось із сорок будинків, чи швидше дерев’яних хатинок, розташованих навкруги невеликого майдану, засадженого буковими деревами, — ось вам і Фрескаль, відлюдне селище, що лежить за дві милі від узбережжя.
Наші музиканти, проминувши кілька захованих за густими деревами будинків, виходять на площу, в її глибині видно невибагливу дзвіницю невибагливої церковки, і, ставши кружка, наче вони збираються виконувати якусь відповідну до випадку п’єсу, починають радитися.
— Оце таке село? — каже Пеншіна.
— А ти сподівався потрапити в таке місто, як Філадельфія чи Нью-Йорк? — відповідає Фрасколен.
— Таж воно спить, оце ваше село! — зауважує Себастьян Цорн, знизуючи плечима.
— Не будемо ж порушувати сон цього мирного селища! — мрійливо зітхає Івернес.
— Навпаки, обов’язково розбудимо його! — вигукує Пеншіна.
І дійсно, доведеться вдатися до цього способу, коли не хочеш ночувати просто неба.
На майдані нікогісінько, панує глибока тиша. Хоч би одна напівпрочинена віконниця, хоч би смужка світла з вікна. Все оповив такий міцний сон, навкруги стоїть такий непорушний спокій, що здається, саме тут повинен підноситись палац Зачарованої красуні.
16
Карл Моор і Жан Сбогар — герої драми «Розбійники» німецького драматурга Фрідріха Шіллера і роману «Жан Сбогар» французького письменника Шарля Нодьє, які стали розбійниками, щоб боротися проти соціальної несправедливості.
17
Амфіон — фіванський цар і талановитий музика, Орфей — поет і співець — герой древньогрецьких міфів.