Відмінна кухня, набагато краща, ніж у готелях Нью-Йорка або Сан-Франциско; страви виготовлені на електричній плиті, однаково пристосованій і для слабкого, й для сильного вогню. Після супу з консервних устриць, фрикасе з маїсового зерна, свіжої селери, традиційних пиріжків з ревенем, їм подають винятково свіжу рибу, незрівнянно ніжний ромштекс, дичину, напевно, з каліфорнійських лісів та; лук, овочі, вирощені на острові шляхом ретельної культивації. П’ють тут не воду з льодом, за американським звичаєм, а пиво різних ґатунків і вино, яке з бургундських, бордоських і рейнських виноградників потрапило у льохи Мільярд-Сіті і, напевно, за добрі гроші.
Обід підбадьорив наших парижан. Його вплив відчувається і на напрямку їхніх думок. Мабуть, що й пригода, яка з ними трапилась, тепер уявляється їм не в таких чорних барвах. Всім відомо, що оркестрові музиканти охочі до чарки. Але, що цілком природно для тих, хто, не шкодуючи зусиль, добуває своїм диханням звукові хвилі із духових інструментів, важче пробачити тим, хто грає на струнних. Та байдуже! Івернес, Пеншіна, навіть Фрасколен, тут, у цьому місті мільярдерів, починають дивитися на життя крізь рожеві й навіть золоті скельця. Лише Себастьян Цорн, хоч і не поступається перед товаришами, усе ж не дає своєму гніву потонути в натуральному французькому вині.
Коротко кажучи, квартет уже добре на підпитку, коли надходить час попросити рахунок. Метрдотель, одягнений у чорний фрак, простягає його касирові — Фрасколенові.
Друга скрипка, кинувши оком на загальну суму, раптом устає, тоді сідає, знову підводиться, протирає собі очі, дивиться в стелю.
— Що це тебе так пройняло? — питає Івернес.
— Дрож мене пройняв з голови до п’ят! — відповідає Фрасколен.
— Мабуть, дорого?
— Більше ніж дорого… Дві сотні франків…
— За всіх чотирьох?
— Ні… з кожного.
Справді, сто шістдесят доларів, не більше й не менше, і в тому числі риба — двадцять доларів, ромштекс — двадцять п’ять доларів, медокське й бургундське — по тридцять доларів за пляшку, й відповідно до цього — решта.
— Хай йому чорт! — вигукує «Його високість».
— Здирщики! — додає Себастьян Цорн.
Музиканти перемовляються французькою мовою, і величний метрдотель їх не розуміє. А втім, він дещо догадується, про що тут ідеться. Легка посмішка торкає йому губи, але вона виявляє не презирство, а здивування, йому здається цілком нормальним, що обід на чотирьох коштує сто шістдесят доларів. На Стандарт-Айленді такі ціни.
— Тільки без скандалу! — каже Пеншіна. — На нас дивиться Франція. Треба платити.
- І що б там не було, — каже Фрасколен, — негайно рушаймо до Сан-Дієго. Післязавтра в нас не буде за що купити й одного сандвіча.
Кажучи так, він витягає гаман, виймає відтіль чималу паку доларів, уживаних, на щастя, в обігу Мільярд-Сіті; він готовий уже передати їх метрдотелеві, коли раптом лунає голос:
— Ці добродії нічого не повинні платити.
Це голос Калістуса Менбара.
Янкі щойно ввійшов до зали, сяючи й посміхаючись, випромінюючи на всіх навколо свій чудовий, як завжди, настрій.
— Він! — виривається в Себастьяна Цорна, і його аж пориває схопити американця за горло й стиснути так, як він стискає шийку своєї віолончелі, коли грає форте.
— Заспокойтесь, мій любий Цорне, — каже Калістус Менбар. — Будьте ласкаві перейти разом із вашими товаришами до вітальні, де нас уже чекає кава. Там ми зможемо вільно поговорити, а наприкінці нашої розмови…
— Я вас задушу! — уриває його мову Себастьян Цорн.
— Ні… ви мені цілуватимете руки…
— Ніколи в світі! — вигукує віолончеліст, то червоніючи, то бліднучи з люті.
За кілька хвилин гості Калістуса Менбара вже зручно влаштувались на м’яких канапах, а сам янкі погойдується в кріслі-гойдалці.
Ось як рекомендує він парижанам власну особу:
— Калістус Менбар, з Нью-Йорка, п’ятдесяти років, правнук славнозвісного Барнума[50], зараз головний інспектор у справах мистецтв на Стандарт-Айленді, в обов’язки якого входить все, що стосується малярства, скульптури, музики і взагалі всіх розваг на Мільярд-Сіті. Тепер, коли ви вже знаєте мене…
— А поза цим, — питає Себастьян Цорн, — ви, бува, не агент поліції, якому доручено заманювати людей в пастку й затримувати їх проти волі?
— Не поспішайте судити мене, розгнівана віолончель, — відповідає головний інспектор, — і дайте мені закінчити.
— Ми почекаємо, — каже поважним тоном Фрасколен, — і ми вас слухаємо.
— Панове, — веде далі Калістус Менбар, прибираючи найласкавішого вигляду, — я хотів би, щоб в нашій бесіді мова йшла виключно про музику, про теперішній стан її на нашому плавучому острові. Поки що Мільярд-Сіті не має театрів, але варто тільки забажати, й вони виникнуть як з-під землі, наче викликані якимись чарами. До цього часу наші остров’яни задовольняли свій потяг до музики за допомогою досконалих апаратів, які передають шедеври музикального мистецтва. Старовинні й новітні композитори, найвидатніші сучасні артисти, наймодніші виконавці-музиканти — всіх їх ми слухали, коли нам цього заманеться, користуючись фонографом…
— Катеринка цей ваш фонограф, — презирливо кидає Івернес.
— Не в такій мірі, як ви гадаєте, пане солісте, — відповідає головний інспектор. — В нас є апарати, які багато разів нескромно вас підслуховували, коли ви виступали в Бостоні чи Філадельфії. Отже, якщо ви матимете з цього втіху, то зможете самі собі плескати…
На той час винаходи славетного Едісона досягли найбільшої досконалості. Фонограф уже не був тою музикальною скринькою, на яку він так скидався спочатку. Завдяки чудесному винахідникові скороминущий талант виконавців, інструменталістів і вокалістів зберігається на радість прийдешніх поколінь в такій недоторканості, як твори живопису й скульптури. Фонограф — це відлунок, але відлунок точний, немов фотокопія, яка відтворює найтонші відтінки, найніжніші переливи співу чи гри, в усій властивій їй непорушній чистоті.
Калістус Менбар говорить про все це з таким запалом, що його слова не можуть не вплинути на його слухачів. Він згадує про Сен-Санса, Рейєра, Амбруаза Тома, Гуно, Массне, Верді, про невмирущі шедеври Берліоза, Мейєрбера, Галеві, Россіні, Бетховена, Гайдна, Моцарта, і його приємно слухати, бо він говорить, як людина, що добре їх знає, високо цінує, що присвятила популяризації цих творів усе своє вже досить довге життя імпресаріо. Та його не торкнулась, як видно, вагнерівська епідемія[51], що, зрештою, на той час почала спадати.
Коли він зупиняється, щоб перевести дух, Пеншіна каже, користуючись паузою:
— Це все дуже добре, але ваш Мільярд-Сіті, як я бачу, живиться музикою в коробках, законсервованими мелодіями, які вам сюди відряджають, як сардинки в бляшанках…
— Прошу пробачити, пане альте…
— Охоче вам пробачаю, але наполягаю на своєму: ваш фонограф обіймає тільки минуле, й ніколи мешканці Мільярд-Сіті не зможуть почути артиста в ту мить, коли він виступає…
— Ще раз прошу пробачити…
— Наш друг Пеншіна пробачатиме вам стільки разів, скільки ви захочете, пане Менбаре, — каже Фрасколен, — пробачень у нього повна кишеня. Але його зауваження справедливе. Якби ви ще могли встановити зв’язок з американськими чи європейськими театрами…
— Ви гадаєте, що це неможливо, мій любий Фрасколен? — вигукує головний інспектор, зупиняючи свою гойдалку.
— Тобто як?..
— Я кажу, що це виключно питання грошей, а наше місто досить багате, щоб задовольняти всі свої примхи, усі бажання в царині музикального мистецтва. І місто це здійснює…
— В якій спосіб?
— За допомогою театрофонів, встановлених у концертному залі цього казино. Хіба ж до послуг Компанії немає достатньої кількості підводних кабелів, занурених у води Тихого океану, один кінець яких закріплений у бухті Магдалини, а другий залишається на поверхні, підтриманий дужими поплавищами? Отже, коли наші співгромадяни бажають послухати якогось співака Старого чи Нового Світу, котрийсь із кабелів витягають і посилають агентам телефоном наказ до бухти Магдалини. Агенти негайно встановлюють зв’язок з Америкою чи Європою. Дріт, або кабель, з’єднують із тим або іншим театром чи концертною залою, і наші меломани, зібравшись у цьому казино, можуть реально бути присутні на тому далекому концерті і аплодувати…
50
Барнум — американський антрепренер, організатор вистав і видовищ, жив наприкінці ХІХ ст.
51
Вагнерівська епідемія, тобто захоплення творами Ріхарда Вагнера, видатного німецького композитора (1813–1883).