Допиваючи чай і каву з лікерами на десерт, вони раптом почули постріл, від якого затремтіли шибки в готелі.
— Що це? — Івернес здригається з несподіванки.
— Не турбуйтесь, пане, — відповідає Калістус Менбар. — Це гармата обсерваторії.
— Якщо вона відзначає полудень, — зауважує Пеншіна, глянувши на свій годинник, — то вона запізнюється.
— Ні, пане альт, ні! Сонце ніколи не запізнюється тут, так само як і скрізь.
Губи американця якось чудно посміхаються, очі блискають за скельцями пенсне, він задоволено потирає руки. У нього такий вигляд, наче він радіє з того, що йому вдалося когось обдурити.
Фрасколен, що менш за своїх товаришів захопився розкішним сніданком, дивиться на нього підозрілим оком, не знаючи гаразд, що й думати.
— Ну, друзі мої, ви дозволите мені називати вас цим симпатичним ім’ям? — провадить американець із чарівною люб’язністю. — Ми відвідаємо тепер другу частину міста і не пропустимо жодної деталі, інакше я помру з розпачу! Не будемо ж гаяти часу!
— О котрій годині відходить поїзд на Сан-Дієго? — питає Себастьян Цорн, завжди заклопотаний тим, щоб не втратити ангажемент[31] через запізнення.
— Так… о котрій годині?.. — наполягає й Фрасколен.
— О!.. він відходить… увечері, - відповідає Калістус Менбар, підморгнувши лівим оком. — Ходімо, любі гості, ходімо. Ви не пошкодуєте, що взяли мене за гіда!
Як же не скоритись настійливості такої люб’язної, людини? Четверо артистів виходять із зали Ексельсіор-готелю й простують уздовж шосе. Мабуть, і справді, смакуючи вино, вони трохи перебрали міру, бо хода в них якась непевна. Здається, що земля має намір утікати їм з-під ніг. А проте, вони ж не на рухливому тротуарі, який посувається обабіч бруку.
— Е, е!.. Тримаймося один за одного! — вигукує, спотикаючись, «Його високість».
— Ми, здається, трохи таки хильнули, — зауважує Івернес, витираючи чоло.
— Дарма, панове парижани, — потішає їх американець, — один раз в рахунок не йде. Ви до нас завітали, треба ж було скропити цю подію.
— Ми й вихилили усе, так що й денце знати! — додає Пеншіна, що взяв у цій справі неабияку участь і тепер мав найкращий у світі настрій.
Вулиця, якою вони простують за Калістусом Менбаром, веде їх до одного з кварталів другої частини міста. Тут пожвавлення має зовсім інший характер, навички не такі пуританські. Здається, вас раптом перенесли з Північних штатів до Південних, з Чикаго до Нового Орлеана, з Іллінойсу до Луїзіани. В крамницях багато більше покупців, архітектура визначається витонченістю й сміливістю фантазії, житлові будинки більш комфортабельні, особняки такі ж розкішні, як і в протестантській частині, але виглядають багато веселіше. Мешканці також відзначаються своїм зовнішнім виглядом, ходою, поведінкою. Таке враження, що це місто двоїсте, як деякі зірки, хоч його частини й не обертаються одна навколо одної — обидві частини лежать поруч.
Майже дійшовши до центру, наші туристи зупиняються десь на середині П’ятнадцятої авеню, й Івернес вигукує:
— Слово честі, оце то справжній палац!
— Палац родини Коверлі, - пояснює Калістус Менбар. — Нет Коверлі, що в усьому дорівнюється Джему Танкердонові…
— Багатший за нього? — питає Пеншіна.
— Не поступиться перед ним, — відповідає американець. — Він — колишній банкір із Нового Орлеана, що має більше сотень мільйонів, ніж пальців на обох руках!
— Чудова пара рукавичок, дорогий пане Менбаре!
— Ще б пак!
- І ці два найзначніших громадянини, Джем Танкердон і Нет Коверлі, природно, ворогують між собою?
— В усякому разі, вони суперники, які змагаються за першість у всіх міських справах і заздрять один одному.
— Врешті вони з’їдять один одного? — питає Себастьян Цорн.
— Можливо… і якщо один проковтне другого…
— Яку нестравність шлунку вони дістануть! — додає «Його високість».
Калістус Менбар вибухає сміхом, аж живіт у нього труситься, так йому припало до вподоби це зауваження.
Католицька церква підноситься на просторому майдані, що дозволяє милуватися її гармонійними пропорціями. Збудована вона в готичному стилі і, щоб належно його оцінити, треба лише трохи відійти, бо сторчові лінії, які становлять принадність цього стилю, втрачають своєрідність краси, коли розглядати будь-який витвір готики здалеку. В церкві святої Марії все викликає захват: стрункість і архітектурні прикраси горішньої частини, мережаність розеток, легкість стрілкуватого склепіння, вишуканість віконець у формі складених на молитву рук.
— Прекрасний зразок англосаксонської готики, — каже Івернес, який щиро кохається в архітектурі. — Ви маєте рацію, пане Менбаре, дві частини вашого міста схожі між собою не більше, ніж церква одної на собор другої!
— Однак, пане Івернесе, ці дві частини — діти одної матері…
— Але… різних батьків? — підхоплює Пеншіна.
— Ні… одного батька, мої дорогі друзі! Але вони виховувались по-різному. їх пристосували до вимог тих, хто прагнув спокійного щасливого існування без будь-яких турбот, існування, що його не може забезпечити жодне місто ні Старого, ані Нового Світу.
— Пане Менбаре, — каже Івернес, — заклинаю вас ім’ям Аполлона, стережіться надто збуджувати нашу цікавість! Ви наче повторюєте весь час одну з тих музикальних фраз, що її кінцевого акорду не діждешся…
- І це кінець кінцем утомлює слух! — додає Себастьян Цорн. — Хіба ж не час сказати нам, як зветься це незвичайне місто?
— Ще не час, дорогі гості, - відповідає американець, поправляючи пенсне на своєму куцому носі, - почекайте кінця нашої прогулянки, а поки що продовжимо…
— Перш ніж продовжувати наш огляд, — каже Фрасколен, відчуваючи, що до його цікавості долучається якесь невиразне занепокоєння, — я хочу зробити одну пропозицію.
— Яку?
— Чому б нам не піднятися на дзвіницю церкви святої Марії, до самого шпиля, щоб ми змогли відтіль побачити…
— Ні в якому разі! — вигукує Калістус Менбар, струшуючи своєю величезною головою зі скуйовдженим волоссям. — Не зараз… пізніше…
— А коли ж? — питає віолончеліст, якому вже набридли ці таємничі виверти.
— Наприкінці нашої екскурсії, пане Цорне.
— Отже, ми повернемось до цієї церкви?
— Ні, дорогі друзі, наша прогулянка закінчиться відвідинами обсерваторії, а її вежа на цілу третину вища за шпиль цієї церкви.
— Але, зрештою, — наполягає Фрасколен, — чому б не використати слушної нагоди?
— Тому що… це зіпсує мені весь ефект!
Немає жодного способу витягти іншу відповідь із цієї загадкової особи.
Нічого не поробиш, доведеться підкоритися, і наші парижани і далі уважно знайомляться з другою частиною міста. Оглядають торговельні квартали, кравецькі, шевські й капелюшні майстерні, пекарні й м’ясні, бакалійні, овочеві та інші крамниці. Калістус Менбар, якого раз у раз вітають перехожі, відповідає на привітання з пихатим задоволенням. Він ревно хвалить усе поспіль, мов штукар, що показує різні чудеса. А язик його працює безперестанку, наче сільський дзвін у свято.
О другій годині опівдні квартет добирається до околиці цієї частини міста; чепурні садові грати, прикрашені квітами й виткими рослинами, відгороджують його від полів, округла лінія яких зливається на обрії з блакиттю неба.
Роздивляючись навкруги, Фрасколен занотовує собі дещо, та сповіщати про це товаришів вважає за передчасне. Вся ця дивина, безперечно, з’ясується на вежі обсерваторії. Фрасколен зауважує, що сонце опинилося на південному сході, в той час як о цій годині йому належить бути на південному заході.
Є над чим поміркувати людині з допитливим розумом, як у Фрасколена, і він починає дошукуватися розгадки цього чортовиння, «розчортовинювати свій мозок», як каже Рабле[32], та раптом Калістус Менбар дає інший напрямок його думкам…
— Панове, — вигукує він, — трамвай рушає за кілька хвилин. Поїдемо в порт…
32
Рабле Франсуа — славнозвісний французький письменник XVI століття, автор сатиричного роману про казкових велетнів «Гаргантюа й Пантагрюель».