А всього за двісті метрів під барвистою стьобаною ковдрою лежала Стелла Фландерс та прислухалася до хропіння (яке важко було б назвати музикою) Олдена в сусідній кімнаті. Вона прислухалася до рулад, що виводив син, щоб не потрібно було прислухатися до вітру… проте все одно чула його, так… вітер, що дмухав над закрижанілим безкраєм Плеса — майже двома кілометрами води, яку зараз вкрила крига, крига, під якою лишилися лангусти, морські окуні й, можливо, тіло Рассела Бові, який сукав ногами та руками. Того самого Рассела Бові, який колись кожного квітня приїздив зі своїм стареньким культиватором «Роджерс» та порав її город.
«А хто ж цієї весни оратиме землю?» — розмірковувала вона, згорнувшись у клубочок під своєю барвистою ковдрою. І, немов мріючи вві сні, сама ж до себе зверталася: «Кохаєш?» Від чергового пориву вітру задеренчали віконні шибки. Здавалося, що звертаються до Стелли, але вона відвернулася від їхніх слів. І не заплакала.
— Але ж, бабусю, — наполягала б Лона (вона ніколи не здавалася, тільки не ця дівчинка, надто схожа на власну матусю, а та, своєю чергою, на бабцю), — ти досі не розповіла, чому так і не перетнула Плеса.
— А навіщо, дитинко? Я завжди мала все те, що мені бажалося, просто тут на Ґоті.
— Але ж острів такий маленький! Ми живемо у Портленді. Там курсують автобуси, бабусю!
— Я вже доволі надивилася на те, що відбувається у великих містах, завдяки телебаченню. Ліпше залишуся там, де є.
Гел був молодший за сестру, але з більш розвиненою інтуїцією: не став наполягати, як робила сестра, але його запитання влучило в самісіньке яблучко:
— Ти ж ніколи не бажала опинитися по той бік, бабусю? Ніколи?
І вона нахилилася б до Гела, узяла б його маленькі долоні у свої руки й розповіла б, як його мати з татком приїхали на острів невдовзі після весілля, і як дідусь Булла Саймса узяв Стеллиного батька «юнгою на човен». Вона б розповіла йому, як її мати була вагітною чотири рази, але один раз стався викидень, а ще одне немовля померло через тиждень після пологів — вона, звичайно, поїхала б з острова, якби на материку в лікарні змогли врятувати її дитину, але… все скінчилося набагато раніше, ніж таке рішення спало на думку.
Вона б розповіла їм, як Білл приймав Джейн, їхню бабцю, коли та народжувалася, але промовчала би про те, що, коли все скінчилося, він пішов до ванної кімнати та його вперше знудило, а потім він волав, мов істеричка, яка особливо боляче переживає менструацію. Певна річ, коли Джейн виповнилося чотирнадцять, дівчина поїхала з острова до школи, старших класів; більше дівчата в чотирнадцять не одружувалися, і коли Стелла дивилася, як дочка відпливає у човні з Бредлі Максвеллом, чиїм обов’язком того місяця було відвозити та привозити дітей, у глибині душі вона розуміла, що Джейн назавжди покидає цей острів, хоча іноді буде приїздити у гості. Вона б розповіла їм, що через десять років народився Олден, коли вже вони полишили надію, і ніби задля того, щоб компенсувати пізню появу на світ, Олден досі мешкав на острові — довічно самотній, — але Стелла певною мірою з цього навіть раділа, оскільки Олден не надто відрізнявся кмітливістю, а на світі існує багато жінок, які б воліли скористатися чоловіком з добрим серцем, але не надто тямущим (цього вона також дітлахам казати не стала би).
Вона б сказала:
— Луї та Маргарет Ґодлін народили Стеллу Ґодлін, яка пізніше стала Стеллою Фландерс; Білл та Стелла Фландерс народили Джейн та Олдена Фландерс, а потім Джейн Фландерс стала Джейн Вейкфілд; Ричард та Джейн Вейкфілд народили Лу Вейкфілд, яка потім стала Лу Перро; Девід та Лу Перро народили Лону та Гела. Це ваші імена, діти: ви — Ґодлін-Фландерс-Вейкфілд-Перро. Ваша кров струменить в камінні цього острова, а я залишаюся тут, оскільки надто далеко дістатися по той бік, до материка. Так, я кохаю; принаймні кохала, чи то намагалася покохати, але пам’ять така глибока та безкрая річ, мені несила перетнути. Ґодлін-Фландерс-Вейкфілд-Перро…
Ще ніколи Національний гідрометцентр не реєстрував такого холодного місяця, як той лютий; у середині місяця шар криги на Плесі став безпечно товстим. Гули й скиглили снігоходи, іноді переверталися, коли необережно здіймалися льодовими кручами. Діти спробували кататися на ковзанах, але лід виявився надто вибоїстим, тож ковзання радості не принесло, тому вони повернулися на ставок Ґодліна біля віддаленого пагорба, але лише тоді, коли ковзан маленького Джастина Маккрекена, сина священика, застряг у розколині і хлопчик зламав ногу. Його відвезли на материк до лікарні, де лікар, якому належав «корвет», запевнив хлопчика: