— Діточки, — сказала б вона онукам, — ми завжди самі про себе дбали. Мали дбати, оскільки на той час дістатися по той бік Плеса було набагато важче. А коли ревів вітер, скаженіло Плесо та рано сутеніло… ми почувалися такими крихітними — не більше за порошинки в руці Господа. Тож для нас було природно підставляти одне одному плече, міцно триматися за руки.
Ми міцно трималися заруки, навіть якщо часом у нас виникали запитання: навіщо? Чи існує взагалі любов? Лише тому, що довгими зимовими ночами чули тільки завивання вітру та біснування води і боялися.
Стелла дісталася затоки. Подивилася праворуч, ліворуч, сукня прапором майоріла під морозним вітром. Якщо б вона когось зустріла, попрямувала б далі, випробувала б долю на розкиданих скелях, навіть попри те, що вкриті крижаною кіркою. Але на березі не було ані душі, тож Стелла пішла вздовж пірса, вздовж старої будівлі, де Саймс тримав човен. Дісталася кінця, на мить там затрималася, підвела голову догори, завдяки підбитим хутром вухам Олденового капелюха завивання вітру дещо приглушалися.
Білл був там, кликав до себе. За його спиною, по той бік Плеса, вона бачила на Ракун-Геді кальвіністську церкву, шпиль якої ледь не зливався з білим небом.
Стелла з невдоволеним бурмотінням сіла на край пірса, потім зробила крок на снігову кірку. Її чоботи трохи занурилися в сніг, але не надто сильно. Вона знову глибше натягнула капелюх Олдена — як уже вітру кортить зірвати його з голови! — і почала рухатися до Білла. Одного разу їй здалося, що вона озирнеться назад, але ж не озирнулася. Не вірила, що серце витримає.
Вона йшла, чоботи занурювались у замерзлий сніг, стара прислухалася до ледь чутного хрусту, коли сніг просідав під вагою тіла. Попереду був Білл, тепер він трохи віддалився, але й далі кивав. Стелла кашлянула, сплюнула кров на білий сніг, що припорошив лід. По обидва боки простягнулося Плесо, і жінка вперше в житті без бінокля Олдена змогла прочитати: «Човни та наживки від Стентона». Вона бачила, як головною вулицею взад і вперед пересуваються машини, і відверто дивувалася: «Вони можуть дістатися, куди забажають… до самого Портленда… Бостона… Нью-Йорка. Тільки-но уяви!» І Стеллі майже це вдалося: вона майже уявляла безкрає шосе, що все стелиться та стелиться, і межі світу стають все ширше й ширше.
Перед очима закружляла сніжинка. Потім ще одна. І ще. Невдовзі запорошив сніг, стара йшла прекрасним яскраво-білим, сипучим світом; крізь серпанкову завісу, що часом майже зникала, бачила Ракун-Гед. Підвела руки, щоб знову глибше натягнути капелюха Олдена — вічі запорошило снігом з козирка. Вихор здіймав сніг, що тільки-но випав, являючи імлисті форми, в одній з яких Стелла впізнала Карла Абершема, який потонув разом з чоловіком Гетті Стоддард на «Дансері».
Однак невдовзі весь блиск почав згасати, коли сніг повалив щільніше. Головна вулиця селища все тьмяніла, ставала невиразною, доки врешті не зникла. Останнім зник яскравий жовто-чорний напис «Човни та наживки від Стентона» — у цьому закладі також можна було придбати мастило для двигуна, липучку від комах, італійські сендвічі та пиво «Бадвайзер».
І тут Стелла увійшла у світ, який взагалі позбувся кольору — залишився лише сіро-білий примарний сніг. Подумала: «Зовсім як Ісус-що-йде-по-воді», і врешті вона озирнулася, але тепер зник і острів. Бачила власні сліди, які замітало снігом, допоки лишалися лише відбитки підборів… а потім нічого. Узагалі.
Стелла подумала: «Ніби білилом затерли. Стелло, ти маєш бути обережною, інакше ніколи не дістанешся материка. Так і будеш рухатися колом, доки не виснажишся та не замерзнеш до смерті».