Марія Микицей:
хижі клинки сталеві і автомати.
І навіть ночі найдовшої буде замало
Щоб оспівати їх мужність і їх звитягу
Біля вогнів жертовних до самого неба
До зірок прекрасних на їхню честь названих
І голоси жіночі пахучі як коси в любистку викупані
Легенди про них складатимуть
Перучи сорочки вишивані у стрімких потоках холодних
Юлія Баткіліна:
Перучи сорочки вишивані, співали камінню, мосту і лататтю,
В сорочках вишиваних виходили на береги до багаття.
А на вишивці – сонця квіткові, казкові птахи.
Хто торкнеться лихий?
Вирушаючи в путь, напинали знамена і білі вітрила,
Бо печаль гостювала у нас, але нас не скорила.
Всі колись залишаємо світ, наче сонце вночі,
як іде на спочин.
Наші стиглі життя у саду, золотаві, бокаті.
Наші стиглі життя у саду, садівник у дорозі.
Виглядайте коханих зі шляху, стрічайте на розі,
виглядайте усіх, хто пішов у піснях і тривозі,
і вітайте у хаті.
Виглядайте усіх, хто пішов у піснях і тривозі
* * *
Тихий голос шепоче: «Чи ти тепер не жива?
Чи бриниш, як струна, як натягнута тятива?
Чи боїшся щурів, і крові, і висоти,
чи бува відбоялась ти?
Чи не сталося так, що твій біль тебе лікував?»
І, хоч зір мій – мара, туман, почорніле скло,
сонце сіло, а небо і спрагло і запеклось,
я тягну собі в лігво мотиви і молитви,
і казки, для живих, живим.
Проростають вони, і кожна – гнучке стебло.
Тихий голос мені співає таке і так:
«На обпалених пустирях поростуть міста.
Як дерева на голій вирубці, як трава.
І не раз, не два».
Він співає мені, співає, мотив пливе.
Той, що всі і завжди підхоплюють із давен,
той, що в серці до смерті, як фото в записнику —
від утрат і брехні, наклепу, отрут і куль,
від того, що колись вполює усіх живих.
* * *
Був простий, як старе кресало, як та зима,
як оцей кашкет.
Він казав, хто не йде на ризик – живе дарма,
а на світі багато прекрасного вже нема,
і що є – гірке.
О, я був захоплений, я його поважав,
я світився ним.
Він шикарно лаявся, мав при собі ножа,
майже кожного разу чимось мене вражав,
аж допоки зник.
Я не знаю, чи захід сонця тоді кровив,
та була війна.
Він стріляв, закривав собою, копав рови.
Він загинув і став – статистика для новин,
що летить у нас.
Проклятущі мережі доносять у літній день
новину, де його нема, із його «ніде».
І дивлюсь я, не дуже притомний, у кпк…
і краса гірка.
* * *
І ніби в світу більш нема половин.
Усе розколото вщент.
Я прокидаюсь і шукаю новин,
не попадаю в планшет.
І ще удосвіта шукаю новин,
і ще шукаю, і ще.
І кожна ніч, немов десяток ночей,
і кожен день, як та вуглинка, пече.
І потім ти уже не дуже і ти.
І блок-пости, блок-пости…
Майже лицарський романс
Це початок. Бере він меч, підіймає щит.
А на щиті намальовано щось таке.
Наче дракон і птах. За вікном дощить,
У центрі міста – хресна хода і пікет
тих, що за спасіння безпомічних тюленят,
тих, що кажуть, мовляв, король наш – тупа свиня,
і ще одного такого підстаркуватого пня.
І хтось на вежі яскравий прапор підняв.
Вона йому каже: «Господи, поможи!».
Але він не бог – і навіть близько не бог.
В сусіда є лавка й лампа, а в лампі – джин,
та магія не врятує уже обох.
«Нехай ми будемо прохолодні чи ще нестерпні,
двадцять років у шлюбі, і я – еталонне стерво,
нехай у нас іще щось маленьке росте, бо
я не можу без тебе, ніяк не можу без тебе».
Він усміхається, бо ці слова йому личать.
Він плаче в своєму серці, бо він же лицар.
Ідуть по троє, ідуть за світлом, несуть плакати.
Моя ти доле, чому ти падло, чому така ти?