* * *
Умієш – малюй картину. Вона нетлінна.
Єдине, що світ минущий по них залишить.
Сідає, кладе їй голову на коліна,
І потім навколо них западає тиша.
Крокують війська і змінюються режими,
І падають астероїди на Юпітер.
І каже вона: «Ми повністю одержимі.
Чи варто зробити чаю и потерпіти?».
І він їй ні пари з вуст, бо слова – мара,
Бо власне уже все сказано сто разів.
І ще – бо крадуть кохання, та він не крав,
І жодного разу від нього не тверезів.
Осіння тривожна ніч забирає кращих.
Мовчать вони, і не сплять вони, бо пропащі.
І те, що по них прийшло, викликає ліфт,
І тіні, мов змії, сплетені на землі.
* * *
Чи поранений був, чи поранених брав на борт,
По розбитій дорозі летів у масній імлі.
Він любив її сильно, бо сильна, як смерть, любов,
А на смерті він знався краще за янголів.
Не казав, як воно пече і коли назад.
Ні півслова їй навіть зайвого – не казав.
І питала вона: «То чому він іде ні з чим?
І чому я стою тут, неначе мене прип’яв?
Чуй молитву мою, сподівання мої лічи,
Всі, що серце моє труять, що і я – не я».
Тільки вітер північний чув та червоний схід,
проливалося небо у очі її сухі.
Так стрічаються часом сонце і темна ніч,
Так стрічаються часом місяць і білий день,
Так ми ходимо, як чудовиська в глибині,
Виринаючи, щоб подихати, де-не-де.
«Не питай у вітрів північних, у чорних злив.
Світ ловив мене, не піймав мене, тільки злив».
* * *
Здається, що світло зникло уже давно.
У темряві висихає гіркий полин.
Та все-таки ти вставай і бери зерно,
і між важелезних жорен його мели.
Нехай борошняний порох осяде тут,
нехай крижана у глек потече вода.
Допоки твої майбутні сади ростуть,
допоки тебе не визнали за святу,
допоки тобі по силах твоя біда…
В порожній твоїй домівці висять щити,
на кожному спить грифон і гарчить вві сні.
І часом здається, ніби живеш не ти,
а спогади, теплі, пружні і навісні…
Мели-но своє зерно і колючий біль,
розпалюй вогонь в печі і не спи вночі…
Колись вони всі повернуться – не тобі,
а просто тому, що мають свої ключі.
* * *
Підступав під немиті вікна густий туман,
хтось дорогою, певно, зайвого перебрав.
Поверталась війна за воїном крадькома,
мов коханка чи дуже віддана медсестра.
І співала йому, співала: «Біда-біда,
хто, мій соколе, ті набої тобі подасть.
Хто вкраде тебе, хто вкладе тебе на нічліг,
хто із них?».
Теревенили до опівночі картярі,
телефони напіврозряджені тень-телень…
Заговорювала невидимий оберіг,
водночас і прокляття чорне, і привілей.
І на грудях його, чи дівчина, чи змія,
не давала вона заснути йому ніяк.
Картярі запивали острах, і сум, і лють,
і гортали книжки психологів і падлюк.
Від стіни пробігали відблиски до стіни…
Поверталась війна за воїном із війни.
* * *
Він не курить, а так сидить. Цигарок нема.
«Що за лажа, – питає, – із нами із усіма,
що за цвіль, що за бруд і яка неймовірна гидь…
Я би, знаєш, і сам собі зацідив з ноги,
час від часу я дуже радо би щось ламав —
від огиди, тупої безвиході і нудьги».
Що робити тепер? Обіймати його за плечі?
Говорити якісь прості і набридлі речі?
«Це, маленька, – шепоче він, – безпідставна втеча».
Настає вечір.
Настає такий білий вечір,
у порожньому місті холод хапа раптово.
Хто із них промовчить, коли ворон в саду закрече,
хто готовий?
Хто з них тепер готовий?
Хто стара каравела, яка віддає швартови,
щоб до берега і тепла не вернутись знову?