— Самих собак залишати не можна. Значить, треба послухатися поради Труханова і виділити частину членів експедиції — не менш як два чоловіка, бо хто ж один наважиться залишитися надовго? Ці двоє з собаками, нартами, лижами та іншим зайвим вантажем чекатимуть тут, провадитимуть спостереження в тундрі і на краю льодів. А якщо інші не повернуться до визначеного строку, вони поїдуть назад однією нартою, щоб приставити на «Полярну зорю» звіт про відкриття і бути провідниками нової експедиції, яку пошлють для розшуків пропалої партії та для дальшого дослідження Плутонії.
— Ну, а як же ці пропалі підуть через льоди, якщо вони повернуться трохи пізніше визначеного строку? — запитав Макшеєв.
— Дві нарти, лижі і склад харчів треба залишити на місці, на той випадок, про який ви говорите. Тим, що запізняться, доведеться йти без собак, тягти самим нарти. Це не буде дуже важко, бо склади харчів, залишені на всьому шляху, дадуть змогу зробити вантаж нарт мінімальним.
Всі згодились, що цей план найдоцільніший, але нікому не хотілося залишатися в тундрі, так би мовити, біля порога таємничої країни. Доводилося розв’язувати питання, хто з членів експедиції найбільш потрібний для мандрівки вглиб. Такими були насамперед зоолог, ботанік і геолог, яким у тундрі було мало роботи. Отже, Каштанов, Папочкін і Громеко повинні були їхати. З другого боку — Іголкін, єдиний член експедиції, основним обов’язком якого був догляд за собаками, природно, засуджувався на сидіння в тундрі. Таким чином, залишались ще Боровий і Макшеєв, один з яких міг їхати.
Тому що кожний з них великодушно поступався іншому участю в подорожі, погоджуючись залишитися, то довелося кинути жеребок. Боровому випав квиток із словом «сидіти», а Макшеєву — «їхати».
Обговорення питання про організацію партії, що їхала в глибину Плутонії, забрало чимало часу. Треба було визначити спосіб пересування партії і, залежно від цього, вирішити, що брати з собою. Навіть відмовившись зовсім від консервів і маючи намір добувати собі на прожиток виключно полюванням, кожному з мандрівників довелося 6 нести на собі чималий вантаж. А на биті шляхи, звичайно, не можна було розраховувати.
— А що, як ми візьмемо частину собак і нав’ючимо на них вантаж, хоч бідолахи до цього і не призвичаєні і в теплій країні почуватимуть себе погано, — сказав Громеко.
— Це проект мало здійснимий, — зауважив Макшеєв. — Ми рискуємо втратити цих тварин, потрібних нам, щоб повернутися назад через льоди. Я запропонував би скористуватися силою слухнянішою і потужнішою, яка понесе не тільки наші речі, а й нас самих.
— Яка ж це сила? — вигукнули інші.
— Сила води. Адже глибока річка, що її ми бачили сьогодні і не могли перейти, тече на південь, куди і нам треба йти. А в нашому багажі є два маленьких складаних човни, взяті для переправи через проталини при подорожуванні льодами. Ми про них зовсім забули, бо досі вони непотрібні були. Кожний вміщує два чоловіка; сядемо і попливемо. А коли почнуться ліси, зробимо пліт, якщо човни будуть надто навантажені, і пливтимемо, доки річка нестиме нас.
— Чудовий план! — вигукнув Каштанов.
— І легко, і зручно! Пливи та поглядай по сторонах і записуй! — захоплювався Папочкін.
— Але тільки наш кругозір буде обмежений берегами річки, напевне густо вкритими рослинністю; ми будемо пливти в зеленому коридорі і нічого не побачимо! — сказав Громеко.
— А хто ж заважає нам зупинятися, виходити на берег, робити екскурсії, де буде цікаво або потрібно? Адже ночувати теж будемо на березі, — пояснив Макшеєв.
— І ці екскурсії робитимемо порожнем, із свіжими силами, без вантажу за спиною, буде вільніше! — промовив Папочкін.
— Човен і пліт дадуть нам змогу не обмежувати себе в збиранні колекцій. Нести все зібране на спині і щодня збільшувати цей вантаж було б не дуже легко, — відзначив Каштанов.
— Нарешті, човен гарантуватиме нам більшу безпеку від всіляких звірів і гадів, що живуть у лісах і болотах. Невідомо, які ще сюрпризи готує нам ця таємнича країна, в глиб якої ми йдемо! — сказав Громеко.
— Одне слово, ви подали нам прекрасну пораду, Якове Григоровичу, і заробили загальну подяку, — закінчив Каштанов. — Тому я пропоную назвати річку, якою ми попливемо, вашим ім’ям. А тепер я б запропонував залягти в наші мішки або на них, бо тепло, а завтра зробити екскурсію до мамонта і привезти на нартах шкіру, бивні та запас м’яса сюди.
— Адже ми хотіли перенести весь табір до мамонта? — нагадав Папочкін.
— Навряд чи це буде краще. Річка, якою ми попливемо, тече з протилежної сторони, і відходити від неї немає рації. Крім того, цей горб, на якому ми розташувалися, має багато переваг: він сухий, помітний здалека, віддалений від краю лісу з різними звірами, близький до льодів, обвівається вітром, що для собак має велике значення, коли стане ще тепліше. З нього видно далеко, можна легко помітити наближення яких-небудь ворогів.