— А рум'яне обличчя? — спитав я.
— А-а, це був сміливіший здогад, хоч я нітрохи не сумніваюсь, що не помилився. Але зараз про це мене не питайте.
Я провів рукою по чолу.
— У мене голова йде обертом. Чим більше думаєш, тим загадковішим усе це здається. Як потрапили ці два чоловіки — якщо їх було двоє — в порожній будинок? Що сталося з візником? Як міг один чоловік примусити іншого прийняти отруту? Звідки взялася кров? Яка була мета вбивці, якщо пограбування відпадає? Де взявся жіночий перстень? А понад усім — навіщо було другому чоловікові писати перед втечею слово Rache? Признаюсь, я безсилий погодити між собою і пояснити ці факти.
Мій приятель схвально посміхнувся:
— Ви стисло і докладно підсумували труднощі становища, — сказав він. — Багато чого й досі неясно, хоч у мене немає сумнівів відносно головних фактів. Щождо відкриття бідолахи Лестрейда, то я гадаю, що це була звичайна хитрість з метою направити поліцію по хибному сліду. Напис зробив не німець. Друковане «А» виглядало, як готичне. Ну, а справжній німець неодмінно напише «А» латинським шрифтом. Отже, ми можемо з певністю сказати, що то писав не німець, а незграбний наслідувач, який перестарався. Це був просто маневр, щоб збити слідство з вірного шляху. Цим я й обмежусь, докторе. Знаєте, чарівник втрачає авторитет у публіки, як тільки пояснить свої секрети. А коли я з'ясую вам надто багато з мого методу роботи, ви прийдете до висновку, що я зрештою звичайнісінька людина.
— Я ніколи цього не скажу, — відповів я. — Ви так наблизили викриття злочину до точної науки, як ніхто і ніколи на світі.
Мій супутник аж зашарівся від задоволення, почувши мої слова, сказані таким серйозним тоном. Я вже говорив, що там, де мова йшла про його майстерність, він був чутливий до лестощів, як дівчина до розмов про її красу.
— Скажу вам більше, — промовив він. — Лаковані і тупоносі чоботи приїхали в тому самому екіпажі і йшли по стежці разом, ніби приятелі, напевне, під руку. Коли вони ввійшли в будинок, то ходили взад і вперед по кімнаті, а вірніше лаковані стояли на місці, а тупоносі ходили. Все це я прочитав на пилюці; і ще я прочитав, що під час ходіння чоловік дедалі більше збуджувався, бо кроки його ставали ширшими. Він весь час говорив і, без сумніву, розпалився вкрай. Тоді сталася трагедія. Я сказав вам тепер усе, що знаю, а решта — просто здогад і припущення. Отже, у нас є база для дальшої роботи. Нам треба поспішати, бо я хочу піти сьогодні ввечері на концерт Галле, послухати Норман Неруду[7].
Так ми розмовляли, поки наш екіпаж пробирався довгим рядом брудних вулиць і понурих завулків. У найбруднішому і найпохмурішому місці наш візник раптом зупинився.
— Он там, в глибині, Одлей Корт, — сказав він, показуючи на вузький прохід між довгими рядами вицвілих цегляних будівель. — Я вас тут почекаю.
Одлей Корт мав дуже непривабливий вигляд. Вузький прохід ввів нас в чотирикутне подвір'я, вимощене плитами і оточене убогими будинками. Ми прокладали собі дорогу поміж гуртами брудних дітлахів і розвішаною рядами нужденною білизною, поки не добралися до будинку № 46, на дверях якого була прибита невеличка мідна табличка з ім'ям Ренса. Нам сказали, що констебль у ліжку, і просили зачекати и маленькому передпокої.
Незабаром він з'явився, сердитий від того, що його розбудили.
— Я доповів у відділенні, — буркнув він.
Холмс вийняв з кишені півсоверена і задумливо грався ним.
— Ми хотіли б почути про все з ваших уст, — сказав він.
— Я радо розповім усе, що знаю, — відповів констебль, не зводячи очей із золотого диска.
— Розкажіть нам своїми словами все, як було.
Ренс вмостився на дивані з кінського волосся і насупив брови, ніби намагаючись не пропустити чогось у своїй розповіді.
— Я вам розповім з самого початку, — сказав він. — Моє чергування припадає на час від десятої години вечора до шостої ранку. Об одинадцятій була бійка в «Білому Олені». А так усе було спокійно. О першій почався дощ, і я зустрів Гаррі Мерчера — того, що чергує на Голленд Гроу — і ми поговорили на розі Генрієтта-стріт. Незабаром — може, десь коло другої чи трохи пізніше — я вирішив пройтися і поглянути, як воно на Брікстон-род. Там було страшенно брудно й безлюдно. По дорозі я не зустрів ні душі, тільки один чи два екіпажі проїхали повз мене. Я проходжувався і роздумував, — між нами кажучи, — про те, як надзвичайно доречною була б пляшчина джину, коли раптом помітив у вікні того самого будинку світло. Ну, я знав, що ці два будинки на Лорістон Гарден були незаселені, бо їх власник не хоче дбати про каналізацію, а останній наймач одного з будинків помер від черевного тифу. Я був прямо ошелешений, побачивши світло у вікні, і запідозрив щось недобре. Коли я підійшов до дверей…