— Ви зупинилися, а потім повернули назад до хвіртки, — перебив мій приятель. — Для чого ви це зробили?
Ренс аж підскочив від здивування і вирячив очі на Шерлока Холмса.
— Що ж, це правда, сер! — вигукнув він. — Хоч святий знає, як ви про це дізналися. Бачите, коли я підійшов до дверей, було так тихо і безлюдно, що я подумав: чи не покликати когось? Мене не сполохаєш нічим на цьому світі, але я подумав: може, це той, що вмер від тифу, оглядає каналізацію, яка вбила його. От я й пішов до хвіртки подивитися, чи не видно де Мерчерового ліхтаря. Але там не побачив нікого.
— На вулиці не було нікого?
— Ні душі, сер, — навіть жодної собаки. Тоді я взяв себе в руки, повернувся назад і штовхнув двері. Всередині все було спокійно, так що я увійшов у кімнату, де горіло світло. Там на каміні блимала свічка з червоного воску. При світлі її я побачив…
— Так, я знаю все, що ви бачили. Ви обійшли кімнату кілька разів, стали навколішки біля тіла, а потім вийшли і стали смикати двері в кухню, тоді…
Джон Ренс схопився з переляканим обличчям і підозрою в очах.
— Де ви ховались, що все це бачили? — вигукнув він. — Мені здається, вам відомо набагато більше, ніж слід.
Холмс засміявся і жбурнув через стіл констеблеві свою візитну картку.
— Не арештовуйте мене за вбивство, — сказав він. — Я один із хортів, а не вовк. Містер Грегсон чи містер Лестрейд поручаться за мене. Але продовжуйте. Що потім?
Ренс знову сів на своє місце, не втрачаючи однак занепокоєного виразу.
— Я повернувся до хвіртки і дав сигнал свистком. Мерчер і ще двоє прийшли на підмогу.
— На вулиці в той час нікого не було?
— Та, можна сказати, нікого, якщо мати на увазі людей, від яких була б хоч найменша користь.
— Що значить «можна сказати»?
На обличчі констебля розпливлася усмішка.
— На своєму піку я бачив немало п'яниць, — сказав він, — але ніколи ще не бачив такого п'яного, як той хлоп'яга. Він був біля хвіртки, коли я вийшов. Схилившись на поручні, він виспівував на всю горлянку якусь дурницю. Він не міг устояти на ногах.
— А який він був на вигляд? — перебив Холмс.
Джон Ренс здавався трохи збентеженим цим відступом від теми.
— Був п'яний як хлющ, — промимрив він. — Відвели б його в поліцію, коли б не були так зайняті.
— Гаразд, але його обличчя… одяг… Хіба ви нічого не запам'ятали? — нетерпляче перебив Холмс.
— Як то не запам'ятав, коли нам із Мерчером довелося його підтримувати з обох боків. Він був високий, рум'яний, обличчя внизу було закутане…
— Досить! — вигукнув Холмс. — Де він подівся?
— Ніколи було дивитися за ним, — відповів полісмен ображено. — Ручуся, що він любісінько знайшов дорогу додому.
— Як він був одягнений?
— У коричньовому пальті.
— Був у нього батіг у руці?
— Батіг? Не було.
— Мабуть, забув його, — пробурмотів мій колега. — А ви часом не бачили після цього кеба? Не чули стуку коліс?
— Ні.
— Ось вам півсоверена, — сказав мій компаньйон, підводячись і беручи капелюха. — Боюся, Ренс, що ви ніколи не матимете успіху в поліції. Оця ваша голова може знадобитися тільки як прикраса. Минулої ночі ви могли б здобути собі сержантські нашивки. У вас в руках була людина, яку ми шукаємо і яка тримає ключ до таємниці. Тепер нема чого сперечатися про це. Я вам кажу, що це так. Ходімо, докторе.
Ми вийшли до кеба, залишивши нашого інформатора, сповненого недовіри і явно занепокоєного.
— Який бовдур! — гірко поскаржився Холмс, коли ми їхали додому. — Тільки подумати, щастя само лізло йому в руки, а він його випустив.
— Я нічого не розумію. Правда, опис цього п'яниці збігається з вашим уявленням про другу людину, причетну до цієї справи, але навіщо йому було повертатися до того будинку? Це не властиво злочинцям.
— Перстень, чоловіче, перстень. Він за ним повертався. Якщо у нас не буде іншого способу піймати його, ми можемо завжди почепити на наш гачок перстень. Він мій, докторе, — я готовий побитись об заклад, що я впіймаю його. Мушу подякувати вам за все це. Я міг би не піти, якби не ви, і проґавив би найцікавіший випадок, з яким я будь-коли стикався: біг по багряному сліду, чи не так? Чом би нам не вжити мистецького виразу? Багряна нитка вбивства снується крізь сіру павутину життя, і наш обов'язок простежити цю нитку, відокремити і викрити кожну її ланку. А зараз поснідаємо і до Норман Неруди. Вона незрівнянно володіє смичком. Що за п'єска Шопена, яку вона грає так чудово: тр-ла-ла-ліра-ліра-лей.