Детектив сів у крісло і самовдоволено запихкав сигарою. Раптом, не стримавши веселощів, він ляснув себе по стегну.
— Найкумедніше те, що цей дурень Лестрейд, який вважає себе за такого спритного, пішов по зовсім хибному сліду. Він ганяється за секретарем Стенгерсоном, що причетний до цього злочину не більше, ніж ненароджене дитя. Не маю сумніву, що він його вже арештував.
Ця думка так розвеселила Грегсона, що він аж захлинувся від сміху.
— А як ви натрапили на слід?
— Зараз усе вам розповім. Але, звичайно, докторе Уотсон, це суворо між нами. Перша трудність полягала в тому, щоб добути відомості про цього американця. Хтось інший чекав би, поки надійде відповідь на оголошення або поки хтось сам запропонує якусь інформацію. Та тільки не Тобайас Грегсон! Ви пригадуєте той циліндр біля мертвого?
— Так, — відповів Холмс. — Куплений у Джона Андервуда і синів, Кемберуелл-род, 129.
Обличчя Грегсона зовсім спохмурніло.
— Ніяк не думав, — щоб ви помітили адресу, — промимрив він. — Ви там були?
— Ні.
— Ага! — вигукнув з полегкістю Грегсон. — Ніколи не слід нехтувати зайвим шансом, яким би дрібним він вам не здавався.
— Для великого розуму немає дрібниць, — сентенційно зауважив Холмс.
— Отже, я пішов до Андервуда і спитав його, чи продавав він циліндр такого-то розміру і фасону. Він переглянув свої книги і сказав, що справді послав той циліндр якомусь містеру Дребберу, що жив у мебльованих кімнатах Шарпантьє на Торквей Террейс. Так я взнав його адресу.
— Спритно! Дуже спритно! — пробурмотів Холмс.
— Потім я відвідав мадам Шарпантьє, — продовжував детектив. — Я застав її дуже блідою і пригніченою, її дочка також була в кімнаті… Надзвичайно вродлива дівчина. Очі її були заплакані, а губи тремтіли, коли я заговорив з нею. Я відчув, що тут пахне дичиною. Вам знайоме це почуття, містер Шерлок Холмс, коли натрапляєш па вірний слід, — якесь дрижання в нервах. Я спитав: «Ви чули про таємничу смерть вашого квартиранта містера Еноха Дреббера з Клівленда?»
Мати кивнула головою. Вона, здавалось, не могла вимовити й слова. Дочка зайшлася слізьми. Тоді я вже не сумнівався, що вони дещо знають про цю справу.
— О котрій годині містер Дреббер поїхав від вас на вокзал? — спитав я.
— О восьмій, — від хвилювання вона ковтнула повітря. — Його, секретар, містер Стенгерсон, сказав, що є два поїзди — один о дев'ятій п'ятнадцять, а другий об одинадцятій годині. Він хотів устигнути на перший.
— І більше ви його не бачили?
Обличчя жінки страшенно змінилося. Воно зблідло, мов у мерця. Минуло кілька секунд, поки вона видавила з себе єдине слово «ні». Голос її був хрипкий, неприродний.
На якусь хвилину запанувала тиша, а потім спокійно й виразно заговорила дочка:
— Нічого доброго, мамо, не може вийти з брехні, — сказала вона. — Будьмо одверті з цим джентльменом. Ми бачили містера Дреббера ще раз.
— Хай тебе бог простить! — заволала мадам Шарпантьє, заламуючи руки і опускаючись у крісло. — Ти вбила свого брата.
— Артур сам волів би, щоб ми сказали правду, — твердо відповіла дівчина.
— Раджу вам розповісти все, як було, — звернувся я до них. — Половинне зізнання гірше, ніж ніякого. До того ж ви не знаєте, що нам уже відомо про це.
— Хай впаде все на твою голову, Еліс! — вигукнула її мати і потім звернулася до мене: — Я все розкажу нам, сер. Не думайте, що моє хвилювання викликане побоюванням, ніби мій син має якесь відношення до цієї жахливої історії. Він абсолютно не винен. Але я боюсь, що у ваших очах і в очах інших він може виглядати скомпрометованим. Але ж це неправильно, його благородний характер, його переконання і все його минуле суперечать такій підозрі.
— Для вас найкраще щиро зізнатися в усьому, — порадив я. — Будьте певні, якщо ваш син не винен, йому гірше не буде.
— Може, Еліс, ти нас залишиш удвох, — сказала мати. А коли дочка вийшла, знов повернулась до мене: — Я, не мала наміру, сер, розповідати вам усе це, та коли моя бідна донька сказала, — у мене немає іншого вибору. А вже як я наважилась розповідати, то не втаю нічого.
— І то буде наймудріше, — заохотив я.
— Містер Дреббер пробув у нас тижнів зо три. Він подорожував по Європі з своїм секретарем містером Стенгсрсоном. Я помітила на кожному з їх чемоданів ярлик «Копенгаген» — з місця їх останньої зупинки. Стенгерсон — спокійний, витриманий чоловік; сам містер Дреббер, хоч мені й прикро таке говорити, — був зовсім іншого складу: неотесаний і дуже грубий. У перший же вечір свого приїзду він напився і тримався дуже зухвало. З того часу я рідко бачила його тверезим. Почав чіплятися до служниць і навіть гірше — засвоїв цей тон і по відношенню до моєї доньки, Еліс. Кілька раз говорив їй неподобства, але вона, на щастя, надто невинна, щоб реагувати на його слова. Одного разу він таки схопив і обняв її. Його секретар дорікнув йому за негідну мужчини поведінку.