Олександр Олесь
По дорозі в Казку
Етюд на 3 картини
І КАРТИНА
Ліс. Ніч. Люде. Сплять, збираються спати. Убрання не має ознак нації й часу.
Він.
Юрба (старі, молоді; чоловіки, жінки, діти)
Дівчина.
Окремі голоси з юрби.
— Сьогодні тепло так, що можна не вкриватись.
— Гляди, щоб вранці бігать не прийшлось та грітись.
— А так! Мороз одурювать уміє... Сховається на мить, усі роздягнуться, зрадіють, а він на тебе — стриб! Почав кусать і кров морозить в жилах.
— Ет! Що́ мороз?!. В кожух сховайся та й сиди, а от од голоду сховайся!..
— Останній хліб ми доїдаєм... Що́ далі будемо робити?!
Хлопчик. Я їсти хочу вже й тепер.
— Ми помремо всі з голоду...
— Не бійсь! До смерті ще далеко!..
— А знаєте, я чув, що можна жить любісінько травою і старості діждатись. Адже ж он живиться травою буйвіл, кінь, коза. Коли ми хліб увесь з'їмо, гайда усі на пашу!
— Ну, ти не смійсь! Пасися сам, коли не маєш чим трави наскубти... А нам Бог дав, крім рота, — руки.
— Чого ви завелись?! Скажіть ви краще — хіба трава людині не завадить?
— Дарма! Привикнути до всього можна.
— Авжеж! Як звикне — буде жити.
— Ми на́ зиму нагорнем гори сіна!
— Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо.
— Хати збудуєм.
— А чим палити?
— Навколо — ліс! Палити є чим.
— Я не про те кажу, — вогню ми де дістанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили...
— У лісі живемо, у лісі й заблудились.
— Ішли вночі.
— В цім лісі завжди ніч — вночі і вдень.
Він. Ні, ні! В цім лісі жить не можна. Дорогу треба нам шукати!
Сміх.
— Еге, піди та пошукай! Шукали ми доволі... аж ноги покололи...
— Я щоку розірвав.
— Я око виколов.
— А в мене брата задавив ведмідь.
— Піди та пошукай ведмедя.
— Спитай у його. Може, знає він, де простяглась дорога...
— Куди йому питать ведмедя? Він борсука злякався вчора.
Сміх.
Він. Я не злякавсь! Мені здалось, що вовк ворушиться в кущах...
— Так ти б його за хвіст! Зідрав би з його шкуру, от і було б прикритись чим... А то поглянь, яка сорочка на тобі. Уся в дірках... Того тебе і дівчина не любе.
Дівчина. Це я? Так він же ще малий! Йому про це й гадати рано.
— І досі він за мамою сумує... Я чув, як раз вночі він кликав: "Мамо, мамо!"
Сміх.
— Ну, от! От, змалились! Чого сміятися, і що ви смішного в словах його знайшли? Коли б піти та пошукать, то, може б, і знайшлась дорога. Вона ж десь єсть, напевно.
— Дивись, який знайшовся оборонець! Ти свині з ним, бува, не пас?
— Це з тим, що борсука злякався?! У його батька не було свиней... У його батька був кобзар.
— Так він водив за руку батька!?
Сміх.
Він. Смійтесь! Ваш сміх мене минає.
Лягають останні. Дівчи́на підходе до нього й кладе йому на плече руку.
Дівч[ина]. Мені тебе зробилось жалко... Я знаю, в тебе серце добре, як в дитини.
Він. Жалко! Правда: дітей жаліти тільки можна.
Дівч[ина]. Я іншого люблю. Мій молодий на цілий хутір швець. Усі до його йдуть. Поглянь, які мені він чоботи пошив! В інших вже давно побилися в дорозі, а в мене ще міцні, немов з колодки вчора зняті. А ти? Ти б що мені зробив? Ти так, як вітер! Сьогодні — тут, а завтра — там. Всі люде на роботі, а ти сидиш собі та граєш на сопілку. Неправду я кажу? Не сердься...
Він. Так, так... Боротись я не вмію, і не дало життя мені у руки зброї... Я слабкий... Ах, я найслабший від усіх!..
Дівч[ина]. Ти плачеш? Годі!.. Ну, дай, маленький мій, я слізоньки утру... Ну, веселіший став? Ну, заспокойся — не всім орлами бути!
Він. Орлами буть! Сидіти з швайкою і шкуру колупать — невже це єсть літання попід небом?
Дівч[ина]. Він не літає, він латає, — роботою він дужий...
Він. Кому потрібно те, що він там щось латає?!
Дівч[ина]. Тому, для кого він латає.
Він. А той — кому потрібен? Гробакам?.. Орел! Орли літають над землею, орли з-під хмар клекочуть і, наче дзвоном, клекотом до себе кличуть. Одних з землі здіймають, другим запалюють серця, на третіх жах наводять!.. Твій швець не був ніколи в небі, твій швець нікого не здіймав з землі угору, нікого і не кликав...
Дівч[ина]. Навіщо кликати йому, коли до його йдуть самі у хату люде?
Він. Про лет у небі я кажу. У хаті ж ніде й крил розправить.