Дівч[ина]. Зате сидіти є де. Тепло. Тихо. Громи там не гримлять і блискавки не палять.
Він. Я не боюсь небес! Мої відкриті груди!
Дівч[ина]. Зате землі боїшся. Тебе, пригадуєш, за щось ударив хлопець; ударив раз і другий, а ти замість того, щоб тут його схопити, стоїш собі та червонієш... А далі сльози — бризь! Кап, кап... До тину ти припав і плачеш...
Тиша.
Він. Ет! Коли б могла ти глянуть в душу... Яке там пекло! А скільки всі оці, що завжди сплять, накидали каміння в неї!.. О, чом я не такий міцний душею, як вони?! У їх душа, як кремінь: б'єш крицею по ній, а з неї іскри ллються. Їм очі зав'яжи на цілий рік, вони мовчатимуть, аби їм хліб було дістати можна вільною рукою. Удар їх батогом, вони не закричать від гніву. В очі плюнь і дай їм шеляг, вони тобі устами припадуть до рук... Вони міцні, душа їх — кремінь, а я слабкий. Мене стрілою ране навіть погляд злий...
Дівч[ина]. Ну, що ж? Терпи! Не всім же буть міцними: єсть — камінь, єсть — вода.
Він. Так... єсть — камінь, єсть — вода... (Дивиться на них). І справді, всі як камені лежать. Не дивиться їм грізно в очі "завтра". Наїлись хліба, ну, і досить. А завтра кору гризтимуть, а там траву...
Дівч[ина]. Я спати йду... (Іде й зникає в пітьмі).
Хтось (підводиться). Лягай лишень і ти, а то ти спати заважаєш. Удень сміються з тебе, то ти мовчиш, а уночі, як всі заснуть, — своя для тебе воля. Лягай! Ми знаємо і так, що в тебе без кісток язик.
Він. Я спати не піду, не ляжу. Вже світає...
Хтось ще (прокидається). А що таке? Ти й досі не лягав?
— Балакав з дівкою... Я чув усю розмову... Я чув, про що, ха-ха, орел наш клекотав! Ти знаєш, він орлом назвався дівці? Твій молодий мовляє що? Швець! А я — орел крилатий.
— Та ну? Ха-ха! Коли ми встанем ранком, я розкажу тобі про його матір. Вона й зимою ходила боса...
— Тому-то він, ха-ха, й не любе так шевців!
Він рушає.
— Куди це ти ідеш?
Він (суворо). Іду шукать дорогу.
Сміються.
— От, дурень! Гляди, там ще ведмідь тебе піймає!..
— Та він злякається! Злякався ж борсука! Він вернеться через хвилину.
Він. Ні, не вернусь!
Дехто прокидається.
— Про що говорите? Що сталося вночі?
— Та ось іде шукать дорогу.
— Від розуму не піде.
— Та що вам? Хай іде! Наколе ногу на колючку, прискаче зайцем дітям на утіху.
Він. Я, не знайшовши, не вернусь. Знайти я мушу. Душа болить. Я більше тут не можу жити. Тут можна одуріть!
— Ти йдеш? Ти справді йдеш?
— Лягав би та заснув, а то всю ніч не спав, з дівчатами балакав.
— Ні, справді, ти ідеш? Кажу ж, наколеш ноги.
Він пішов ліворуч і зник. Хвилину чути тріск і шелест.
— Що, він пішов? Я думав, він жартує. Ще пропаде!.. Агов! Вернись! (Пішов за ним).
Людей прокидається ще більше; деякі сідають, деякі встають.
— Пішов?
— Хіба пішов?
— Атож!
— Навіщо ж ви пустили?
— А як же ти не пустиш?
Тиша.
— Ще... згине!
— А шкода: нікому зла він не робив.
— Всі молоді — гарячі. І я колись хотів іти шукать дорогу. Уже і чоботи озув.
— Чому ж ти не пішов?
— Та так зробилося одразу страшно.
Хтось (вертається з лісу). Я не догнав його: гілля прокляте не пустило. Коли б було видніш, кривавий слід мене б довів до нього. Десь пахла кров, а де — не зміг я розібрати.
— Чого б ти не схотів! Якби було тут видко.
— Нащо б тоді й шукать дорогу?
— Нащо?! Щоб вийти з лісу.
Тиша.
— А десь тропа тут, певно, єсть! Не може буть, щоб люде тут ніколи не блукали. В такому лісі всяк заблуде!
— Звичайно, тут не диво заблудити...
Тиша.
— А що, як він дорогу знайде?
— Ти думаєш? Ха-ха! Той дурень?..
— Чого він дурень? Не був він зроду дурнем.
— Ну, не кажи сього! Він з посміху ніколи не виходив.
— Багато треба людям, щоб сміятись! Піти не так, як ходять люде, або зробить не так, як роблять всі, — то й осміять тебе готові!
— А звісно: люде людьми.
— Мені здається, на́йде він дорогу.
— Чого тобі здається?.. Ходили ж і без його.
— Мені здається, він ніколи б не пішов, коли б не знав, що тут десь близько стежка. Мені здається, він її шукав давно вже і знайшов.
Дівч[ина]. Коли б на землю він дививсь, то, може б, і знайшов, а то він дивиться угору. Збирається усе летіти.
— А крил не має.
— Малого й не стає... от шкода!