— Учора тигр хотів уже накинутись на його, а він блиснув очима, і звір, як ранений, поповз у корчах в нетрі.
— Я бачив, як очима він сьогодні барса прикував: до ніг його припав страшенний барс і так лежав хвилину, мов зомлілий.
Він. А хто хотів би ліворуч узяти, то, за гілля хапаючись, ще не доходячи верхів'я, угледіти вже міг би відблиск Казки.
— А Казка ж де?
— Хіба в долині Казка?
Він. А Казка... Казка — вище... (Тиша). А хто б хотів угледіти її блискучу браму, хай духом зробиться міцний, як криця. Злякатися — упасти в кручу і розбитись.
Хлопчик. Хіба в дорозі нам ще кручі будуть?!
Він. О, так, моя дитино! Великі кручі, і яри, і камені нас ждуть. Вітри і вихори літають там і жертв своїх шукають, і раді кожного звалить в безодні чорні, але ви сміливо підставте груди, відкриті груди: нема міцніш нічого в світі, як вони відкриті. Ламаються списи об них, і кулі плещуться безсило. (Тиша). Страшні потоки ми зустрінем.
Юнак. Я перший перейду потік.
Другий. А як потонеш?
Перший. Як потону, життям своїм життя другого урятую.
Він. Брати мої! Де жертви, там і перемога, і всі ви знаєте, що нас чекають жертви.
— Ми знаємо.
— Ми всі на їх готові.
— Гаряча кров зогріє нас в дорозі.
— Гаряча кров напоє нас в дорозі.
— Гаряча кров в собі відіб'є нам проміння Казки.
Він. Гаряча кров, брати мої орли, посіє мак на пройденій тропі. Той мак довіку не зів'яне, і кожний, хто піти захоче в Казку, ітиме доти, аж доки цвіту стане! Я вірю вам, я вірю в вашу силу! Коли ж її у вас не стане і йти не зможете ви далі, скажіть мені, я гори розстелю, і ви по рівному за мною підете тоді.
— Він гори нам розстелить.
— Ми гір не боїмось.
— Несуть нас крила.
Він. Брати мої! За мною ж! Вище! Далі!
Він іде. За ним, співаючи щось молитовне, ідуть десятки, сотні.
Завіса поволі спускається.
III КАРТИНА
Ліс. Великі скелі. Гірська природа.
Він. Юрба. Дівчина. Хлопчик.
Він — сам, іде й спиняється. Гордо піднята голова, почувається сила, але помітно, як хитається часом його постать. Сідає на камені. Хтось іде поволі і, угледівши його, говоре:
— Ах, ти сидиш.
Він мовчить.
— У тебе вид біліш від крейди. Ти утомився? Занедужав?
Він. Ні, ні! Я довго думав. Думки ж — вампіри: із мозку смокчуть кров, і через те блідий і вид у мене, може. (Встає). Недавно я боровсь з ведмедем. Єдина мить, і я лежав би на землі, розірваний на шмаття. Єдина мить!.. Я подолав ведмедя. Але... єдина мить...
— І можеш думать ти, що він би міг тебе роздерти?
Він. Все може бути.
— Ах, що ти кажеш, що ти кажеш! Мене твої слова косою підтинають... Тебе ніхто не подолає.
Він. О, так, — ніхто! (Тиша). Скажи, я так тебе питаю, скажи, ну, як тобі здається? Коли ми вийдем з лісу? Коли ми ввійдем в Казку? Тринадцять днів ми пущами йдемо, а ліс не рідшає.
— Коли ми вийдем з лісу?!. У мене ти питаєш?!
Він. У тебе, так, у тебе. Скажи, ну як тобі здається?
— А ти (встає), а ти хіба не знаєш?
Він. Я? Я... Знаю я, я знаю, ну, а ти?
— Нащо тобі мене питати? Раніш ти не питав нікого. Ти вів нас, а ми йшли і вірили тобі.
Він. А ти тепер не віриш?
— Я не кажу сього, але мені хтось немов камінь наложив на плечі. Я далі йти уже не можу. Я упаду, я падаю... Я ляжу, я стомивсь... (Лягає).
Він. О брате мій! Устань і вір: не зайде сонце ще за гори, як ми угледим Казку.
— Сьогодні будем в Казці? Сьогодні?! (Підводиться і знову опускається). Ні, я полежу трохи, я стомивсь. (Падає біля його ніг).
Він (схоплюється, швидко підходе до дерева, обходе його кругом і оглядає усе навколо). Ми вчора тут були! Це дерево я бачив!
— Що ти сказав?
Він. Нічого... то так... я сам собі.
— Так важко... Я засну... Коли ви будете іти, мене лишіть! Я мушу відпочити, я вас догнати встигну.
Дівчина і хтось з нею ідуть бадьоро.
Дівч[ина]. А ти, мій соколе, мене чекаєш? Яка я рада!..
— (Весело). Вона усе мене питала, чому врівні з тобою йти не може...
Дівч[ина] (приглядається до Його, потім кладе йому руку на чоло). Чого ти так замислився і наче засмутився?
Він. Я змучився... ішов... боровся... Я подумав... ах, я подумав...