Дівч[ина]. Ти змучився...
— Ти змучився...
Тиша.
Він. Скажи мені... Скажи мені... Учора ми... Учора тут ми не були?
— Дрижить у його голос...
Дівч[ина]. Чого твій голос так дрижить? Ти, може, хворий?
Він. Учора тут ми не були?
Дівч[ина]. Ти, може, був, а я прийшла сюди сьогодні тільки.
Він. Ти дерева цього не бачила ніколи?
Дівч[ина]. Не бачила ніколи.
Він. То, значить, так мені здалося... Ми далі йдемо?!
Дівч[ина]. А ти... А ти... думав, що не... далі?
Він. Ні, ні... Я так і думав... і думав так, що далі.
З долу недужим голосом:
— У мене він питав: коли ми дійдем в Казку? Слова його мене, як стріли, підтяли. Я з місця встать не можу.
— Питав?!
Дівч[ина]. Хіба не знаєш ти? Ти заблудив? Ти збивсь з дороги?
— А де його корона?..
Він. Корона де?.. Не знаю. Я, може, в нетрях загубив її.
— Він загубив корону.
— (З долу). А я... її й не пам'ятаю.
— Скажи, коли ми будем в Казці? Ти ж був, ти ж знаєш.
Він. Я знаю... був... Я знаю...
— Ну, так кажи, чого ж мовчиш?..
Він. Мені здається...
— Ви чуєте, як у його голос дрижить? Ви бачите, як жахливо у його бігають очі... Він не знає... Йому здається...
Він. Мені здається, що ми сьогодні будем.
— Скажи, коли ми будем в Казці?
Він. Принаймні... Мені здається, що сьогодні.
— Йому здавалось і раніше... Хе-хе-хе!
Він (встає). Хто смів тут зараз засміятись? Чий голос тут мені над ухом продзвенів? Комар, чи що, хотів мене злякати сміхом? Я грому не боюсь! Ти чуєш?.. (Тиша). І смерть... останній мій тріумф на світі!..
Той, що лежав, підводиться.
— Я не казав нічого. То ти спитав у мене, чи скоро ми у Казку дійдем. Я відповів тобі, що я не знаю. Хіба я можу знати? Я тільки йду і сам не знаю, як іду. Мене несуть немов великі крила.
— І я нічого не казав. Твій голос задрижав, я усміхнувсь несамохіть.
Він. Коли несеш ти жертву Богові, не личить усміхатись.
Дівч[ина]. Він усміхнувся мимоволі, — прости йому.
Здалека чути співи молитовні.
— Ідуть, надходять... Ходім назустріч їм.
— Ми їм розкажем те, що чули. (До дівчини). А ти останешся?
Дівч[ина]. Я... останусь.
Двоє ідуть ліворуч, і чути їх далекий сміх.
Він. Хто засміявсь?
Дівч[ина]. Ніхто, ніхто... То так тобі почулось.
Він. Ні, ні! Я чув, що хтось сміявсь злорадно.
Дівч[ина]. То так тобі, соколе мій, почулось.
Він проводе рукою по голові, зітхає.
Ти зітхаєш? Ну, заспокойсь, ну, усміхнись, ну, глянь мені у очі... А може, ти того сумуєш, що загубив свою корону?! Не сумуй... Я знов сплету тобі вінок із маку. (Іде, зриває квітки і сідає біля його ніг).
Він. Ти знаєш, що мені здалось? Мені здалось, що ми йдемо, йдемо вперед і знов вертаємось туди, відкіль і вийшли. (Тиша). Ні, ні, зовсім не те мені здалося. (Тиша). Мені здалось, що я себе дурманом обпоїв. Ні, знов не те... (Тиша). Немов усі, що йдуть за мною, не ідуть... (Тиша). Немов усі сміються тільки з мене...
Дівч[ина]. О мій улюблений! Хто сміє насміхатись?!.
Він. Ні, я не те хотів сказати... Мені здалось, немов уся юрба іде за мною, щоб подивитися на мене, як на чудо. І це не так, і це... не так... Ну, зрозумій... Мені здалось, що я лежу і сплю, мені ж якийсь солодкий сниться сон. І ось тепер, і ось тепер мені усе єдиним сном здається.
Дівч[ина]. Я й досі не сплела вінка тобі, — ламаються квітки. Пелюстки облітають, а стебла все ламаються.
Він. Це справді сон солодкий. Невже б то я, слабий, найслабший від усіх, міг повести усю юрбу із лісу?.. Невже б я зміг, я б перший зміг іти і розривать терни колючі?! Невже б я міг, як стрілами, очима ранити і тигра, й лева?.. Не вірю я. Це сон усе!.. (Тиша). Не знаю, може, і не сон, а тільки я слабий... найслабший...
Дівч[ина]. Ти плачеш? Плачеш?! (Кидає квітки). У тебе сльози?
Він. Ні, ні, це так...
Дівч[ина] (гордо). Устань і вислухай мене. Я, може, цього більш ніколи вже казать не стану... Ти вів юрбу... Ти розривав кущі тернові. Ти зламував дуби столітні, ти з левами поводивсь, як із псами. Ти вів нас в світлу Казку. Ти нам пророкував, і ми в словах твоїх пророчих у той же впевнювались день. Ти був найдужчий від усіх. Ти не боявсь ні грому, ні вітрів, і блискавки безсило падали, б'ючись об мідь грудей твоїх нелюдських. Я більш нічого не скажу.