Чути далекі співи.
Я йду назустріч сестрам і братам. Вони вітають ранок. Ранок! Ти засвітив його і сам безсило погасаєш! (Іде назустріч співам).
Він сидить замислений і слухає співи. Співи згодом стихають, і розтинається сміх. Прислухається, встає. Поволі в йому прокидається сила, він виростає, гордо відхиливши голову назад, стоїть і жде. Регіт наближається, і юрба ввалюється на сцену. У одного на високому кілку Його корона. Юрба, угледівши Його, спиняється і мовкне. Опускається кілок з короною. Страшні обличчя ховаються. Декілька хвилин тиша.
— (Ззаду, тихо). Учителю! Нам сказали, що ти з дороги збився.
Легкий сміх, гудіння.
— Нам сказали, що ти не знаєш, куди іти.
— Нам сказали, що ти згубив корону. Ми знайшли.
— Нам сказали, що королем не був ти зроду.
— Нам сказали, що ми не вийдем з лісу!..
Він. Хто вам сказав? Хай вийдуть ті і ще раз скажуть.
Тиша.
— Я не казав.
— І я.
— І я, хоч забожусь, і слова не казав такого.
Він (підвищеним голосом). Хто смів казать в той ранок чистий, коли ось-ось ми вгледим браму Казки? Хто смів (кричить) цей ранок затуманить?
Юрба одступає, згорблюється, стає сірою.
Він. Я вам знайшов дорогу, я вів вас в Казку світлу, я вів вас з ночі в день, і от, коли пройшли ми сотні миль, коли підходим ми до Казки (кричить), коли я ввесь в крові і ранах, — ви смієтесь! Брати! У мене сльози!
— Він плаче?
— Він плаче...
— Він плаче! Ха-ха-ха!
Юрба наступає, випливають знов страшні обличчя.
Сміх.
— Ха-ха! ха-ха! ха-ха!
Він (по тиші). Так ви не люде, а страховища якісь?! Я вас... боюсь!..
— Він нас боїться, а ми ішли за ним! Ха-ха-ха-ха!
— Хто йшов? Принаймні я не йшов.
— І я не йшов.
— І я.
— І я.
Він. Так ви не йшли за мною? Ні? Так я не вів вас?! Ні?!! Я божевільний?!
— А ти... ти думав, що ішли? Ха-ха-ха-ха!
Регіт. Підіймають кілок з короною і вертять ним.
— Ха-ха! Король! А ти і досі думаєш, що ти король?!
Він. Хто... думає?!
— Уже ж не ми.
— Ха-ха!
— Уже ж не ми!
Він. Так ви не йшли за мною? Я вас не вів нікуди?
— Ти ще питаєш нас?
— Ха-ха!
— Та годі з ним балакати! Назад! Рушаймо на домівку
— Ходімо навпростець! Ось я дорогу знаю.
— Ні, краще я...
— Давайте я попереду піду! За півгодини доведу вас.
— Ось він нехай попереду іде... ось... Він.
На людину, подібну до горили, надівають вінок.
— Король! Король! От так король!
— Ведмідь злякається такого короля!
— Ха-ха-ха-ха!
Він. Страховища! Хто́ ж ви? Ви привиди?
— Ми привиди?
— Ми привиди? Хто привиди?
— Ти привид сам!
Кидають каміння, дрючки. Хтось з дівчат в юрбі голосно скрикує. На сцені робиться темно, юрба зникає, потім поволі яснішає. Він лежить і стогне.
Він. Розбили голову... Розбили голову... Я умираю... Я умираю...
Дитячий голос згори.
— Хто там?
Він. Я умираю... Я умру...
Сходе з гори хлопчик років 10-ти, в білім убранні.
Хлопч[ик]. Ти хто такий?
Він мовчить.
Ти хто такий? Ти впав? Розбився?
Він мовчить.
Хлопчик підводе йому голову.
Він. Це привид знову?!
Хлопч[ик]. Я — хлопчик!
Він. Чого ти тут? Як міг зайти в такі ти нетрі?
Хлопч[ик]. Я був тут на узліссі, коли — твій стогін чую. От я й пішов на голос.
Він. Ти на узліссі був? Ти кажеш — на узліссі?.. Що ти кажеш?..
Хлопч[ик]. Із Казки я прийшов, щоб зірвати папороть розквітлу. Тут, на узліссі, щодня розквітлу папороть знаходять, а іноді цвіте їх сила! Тоді весь ліс здається в золотім вінку.
Він. Тут Казка, кажеш ти?!.
Хлопч[ик]. За лісом зараз Казка.
Він. Тут ліс кінчається?
Хлопчик. Кінчається тут зараз.
Він. За лісом — сонце?
Хлопч[ик]. Сонце. У Казці завжди сонце.
Він. Сонце!!. Не вірю я, ти — привид!
Хлопч[ик]. Ну, глянь: я гілку відхилю, і ти дорогу вгледиш. (Відхиляє гілку, і цілий поток сонячного проміння ллється через просвіт і вривається на сцену). Ти бачив браму Казки? У золоті вона горіла.
Він. Так я не помилився?!. Так я їх добре в Казку вів? Ми швидко будемо у Казці!! (Гукає, але голос його ледве чути). Люде! Люде! Брати мої! Я вас довів! Ще два-три кроки! Люде! Люде! Люде!..