— Так йому й треба, — прокоментував Вейн наступного ранку, коли мама розповіла йому про побачене. — Сам потрапив до власної пастки. Шкода тільки, що й твою матір за собою потягнув.
— Послухай, вона — не мала дитина. Ти її попереджав. Але вона й чути не хоче, слухає лише його одного. Тепер нехай сама розгрібає. Вони й досі переконані, що в усьому винна Каті, бідолашна дівчина. Я зустріла її кілька днів тому в супермаркеті, вона зовсім занепала духом. Каже, нікуди не беруть на роботу.
— Хто така Каті?
— Доглядальниця... Дійниця.
— Он як, нікуди не беруть? Лайна шматок!
— І знаєш, що вона мені сказала? Коли вона ще працювала там, то він або моя мати завжди про мене пліткували: куди це вона вирядилася? Або: хіба ж можна о цій годині повертатися додому, коли на тебе двоє дітей чекають?
— Та плюнь, що тобі до того?
— Звісно, нічого. То я так, просто. Та якби я сподівалася на материну підтримку після розлучення, довелося б нам із дітьми жити на вулиці.
— Годі тобі...
— Авжеж, годі. Просто подумалося. А знаєш, що ще мені сказала Каті?
— Забудь і не думай, воно тобі треба?! Аби тільки нервуватися!
— Так, звісно. Воно мені не треба. До речі, Каті каже, що вони й про тебе пліткували. Називали тебе... як там? Чоловік-Усезнайко, здається. А все через город, тому що ти розказуєш, як і що робити, і так поводишся, ніби, крім тебе, ніхто не здогадається, коли поспіли помідори.
— Он як! То це вони таке кажуть?! Лайно собаче!..
— Авжеж. Але це я тобі просто так сказала. Не бери в голову.
— Звісно, що не братиму. Але тим часом заберу свій бак, як уже давно хотів зробити. Потім зберемо нашу частину помідорів і — до побачення, гуси! Наступного разу нехай його внучок сапою махає. Дідусю, дідусю, а банани де посадимо?
Мама регоче аж до сліз. Знай, повторює за Вейном дурнуватим голоском: «Дідусю, дідусю-у-у».
Але він уже думає про щось інше, насупився, поглядає у вікно.
— Хай там як, але наступними будемо ми, знаєш.
— Наступними в чому?
— Наступними, кого обікрадуть. Вони вже все намітили, треба пильнувати.
[вирвано кілька сторінок]
Нещодавно я дивився документальний фільм про Стародавню Індію. І там ішлося про Веди. На відміну від Біблії та Корану, ці святі писання протягом багатьох століть передавалися від людини до людини на санскриті тільки в усній формі. Як і з іншими святими письменами, постало питання можливості внесення певних змін у їхній зміст. Священнослужителі побоювалися, що з часом туди могли закрастися якісь помилки, виникнути пропуски або заміни слів чи виразів. А тому виробили чіткі системи для зберігання святих письмен у їх первинній формі, навіть під час усної передачі. Один із принципів таких систем полягав у особливому ланцюжковому повторенні слів за встановленою схемою, наприклад 1-2, 2-3, 3-4 і так далі. Щоб було зрозуміліше, виходило щось на зразок: Отче-Наш, Наш-що. Що-єси. Єси-на. На-небесах. Небесах-нехай. Нехай-святиться. Святиться-ім’я. Ім’я-твоє. І так далі. Тексти запам’ятовувалися і повторювалися у такій формі. Існували ще дві системи заучування і повторювання, що вивчалися паралельно зі згаданою вище. Якщо випадково (але таке траплялося дуже рідко!) у таких вивчених послідовностях виникала помилка, то порівняння з двома іншими давало змогу відшукати її і виправити.
П’ять днів тому я зайшов до крамниці з доставки квітів «Інтерфлора», замовив букет з вісімнадцяти червоних троянд, приклав до нього листа і заплатив дев’яносто п’ять євро, тобто сто вісімдесят чотири тисячі колишніх лір. А потім став чекати.
Минув Сарин день народження, минуло ще два дні. Три. Тим часом я все думав про свого листа. Без сумніву, він був задовгий. Багато речей можна було пропустити. У мене вийшло занадто сухо й логічно. Урешті, замість освідчення у коханні я написав есей, у якому пояснював, чому кохаю її і з яких причин вона мала кохати саме мене. І підписав: «НЕВІДОМИЙ ЗАЛИЦЯЛЬНИК». Звісно, вона відразу здогадається, від кого, адже сотні разів списувала у мене домашні завдання. Кому, як не їй, знати мій почерк.
Минуло чотири дні. Я вже дійшов до того, що ледве не вчинив дурість: хотів піти до неї додому, подзвонити у двері і запитати: ну, що? Нічого мені не відповіси? Не розумієш, що означає відкритися отак перед кимось, виставити себе на чийсь осуд? Ти хоч раз писала листи про кохання, знаєш, як важко викласти чорним по білому те, що ховається у темних сутінках твоєї свідомості?