Але то була лише мить слабкості, я відразу отямився і зрозумів, що така поведінка була б помилкою. До того ж, що вона могла мені сказати? Хіба її мовчання вже не було відповіддю?
Я подумав було, що помилився з адресою. Зателефонував до крамниці, попросив перевірити. Жінка по той бік байдужим голосом попросила зачекати на лінії. Я чув, як вона гортає сторінки реєстру. Попросила повторити дату та ім’я.
Підтвердила, що букет доставили, ніяких сумнівів. У реєстрі зазначено, що доставку здійснено у вказану дату і що адреса правильна.
Сьогодні вранці — тільки сьогодні вранці! — я отримав повідомлення: «Квіти — прекрасні, і ти — чудовий хлопець. Але я відчуваю, що між нами не може бути нічого, крім дружби. Вибач».
Мені раптом стало недобре, ніби я зав’яз у чомусь липкому. Ніби мене огорнуло солодкою ватою і я борсаюся в ній, задихаюся від її слизьких волокон, що набилися мені в горло. Чудовий хлопець. Чудовий. Прекрасні квіти. Прекрасні.
Я перечитав повідомлення вголос, аби переконатися, що його не можна інтерпретувати якось інакше: квіти — прекрасні, і ти — чудовий хлопець. Але я відчуваю, що між нами не може бути нічого, крім дружби. Вибач.
Навіть за умови найнестандартнішого розгляду значення кожного з дев’ятнадцяти слів, які Сара сподобилася написати мені, навіть за умови найретельнішого аналізу кожної крапки, коми, великих літер і вибачення наприкінці мені не вдавалося відшукати ніякого паліативу.
Тоді я вивчив текст повідомлення напам’ять, як вірш, щоб з’ясувати, чи не можна перетворити його на пісеньку, вихолостивши слова від їхнього змісту і перетворивши їх на порожні звуки.
Саме тоді мені пригадалася Стародавня Індія. Квіти-прекрасні. Прекрасні-і. І-ти. Ти-чудовий. Чудовий-хлопець. Хлопець-але. Але-я. Я-відчуваю. Відчуваю-що. Що-між. Між-нами. Нами-не. Не-може. Може-бути. Бути-нічого. Нічого-крім. Окрім-дружби. Дружби-вибач.
Я повторив оте один, два, п’ять, десять, двадцять разів. Сорок, шістдесят, сто. Я розчленив речення за реченням, видалив синтаксис, вилучив синтагми, розділив склади, вилущив фонеми. Довів відмову до наспіву, біль — до духовної практики.
Коли настав вечір, я відчув, що перехворів.
Та насправді не так сталося, як гадалося. Коли я сідаю за стіл вечеряти і спостерігаю, як Вейн поводиться з мамою, ніби з неповороткою офіціанткою (принеси олію, налий мені води, де сіль, пасту переварила), мене розбирають сльози, і я не в змозі стриматися. Плачу — через себе, звісно, хоча й намагаюся перевести все на неї. І мені дуже кортить, щоб мені надавали ляпасів: «Так хоч буде причина ревти!», як казали мені у дитинстві щоразу, коли через нервовий напад я несподівано заходився плачем.
«Не рюмсай, ідіоте!» — кажу собі, але від того робиться ще гірше. Це так само, як коли зубний лікар каже не ковтати, а тобі відразу хочеться це зробити. Верба помічає, що зі мною щось не те, і нишком дає мені стусана під столом. Я даю здачі, але занадто перестарався, і він голосно зойкає від болю. З розмаху ляскає мене по плечу, і я ледве не падаю зі стільця. Вейн наказує припинити. Я схоплююся на ноги і заношу правицю догори, Вейн гримає: «Годі, я кому сказав!» Розвертаюся до нього із занесеною вгору для удару рукою і лютим виразом на обличчі. «Марчелло!» — вигукує мама. Я щиро сподіваюся, що зараз таки зароблю ляпаса, але ніхто мене не чіпає. Правиця безсило опускається, я знеможено падаю на стілець і починаю плакати. Вейн намагається не дивитися у мій бік і звертається до Верби:
— Що, в дідька, відбувається?!
— Нічого, він — придурок. Я помітив, що в нього очі блищать, штовхнув його легенько, а він — ненормальний! — як сказився! Ледве мене не вбив, пришелепкуватий!
— Марчелло, що з тобою?
Мама хоче знати, що зі мною. Адже проблема в мені, звичайно. У цьому домі не можна навіть сльозинки зронити, не можна сумувати через те, що твоя мати прислужує в обмін на кілька оплачених комунальних рахунків.
Та які там рахунки? Я і надалі сам собі розказую оці байки про рахунки, хоча в душі добре знаю: вона робила б це і задарма. Тому що треба бути таким, як Вейн, витирати об інших ноги. Інакше тебе вважатимуть чудовим хлопцем, який дарує прекрасні квіти. І витиратимуть ноги об тебе.
— Посварився сьогодні з одним.
Не знаю, чому і навіщо я таке бовкнув.
— Де посварився, якщо ти навіть із дому не виходив цілий день?
Молодець, сам себе підставив. Тепер доведеться придумувати якусь казку, що відповідала б нісенітниці, ляпнутій раніше.