— У чаті, — відповідаю, — у нас група в MSN, і там один постійно насміхався з мене. Все згадував про моє косе око. Щоразу, коли я щось писав, він відповідав «косоокий».
Я сам не чекав від себе такої фантазії; зазвичай у мене не дуже багата уява, а тут за мить придумав барвисту і доволі вірогідну картину. У мене синдром Дуейна, із самого малечку. Якщо я дивлюся ліворуч, то ліве око не рухається. Я продовжив:
— Він усе торочив: косоокий, косоокий. Дехто в групі вставляв смайлики «помираю від сміху». Я і розлютився, написав йому, що коли у нього зі мною пов’язані якісь проблеми, то можемо зустрітися і вирішити. А то в мережі всі сміливці.
— Молодець, Марчé. Правильно вчинив, — каже мені Вейн.
— Дехто з моїх друзів став на його бік, — продовжую я, увійшовши у раж від власної розповіді. — І почали казати, що я — йолоп, жартів не розумію, що не можна погрожувати людині через кілька дотепних слів. А я відповів, що з ними я теж готовий розібратись, якщо треба. І тут вони всі згуртувалися і накинулись на мене — навіть ті, хто раніше мовчав. І давай гуртом писати, що я — слабак, недоросток і мені краще заткнутися. І тоді ще один тип написав: ти справді косоокий. І всі одне поперед одного стали мене обзивати. На екрані виникла ціла колонка зі словом
косоокий
косоокий
косоокий
косоокий
косоокий.
Я замовк. Мабуть, я таки перестарався з описом масштабів трагедії. Але саме так я почуваюся цього вечора: трагічно. Сам себе переконую, що Сара відмовила мені через мою косоокість, тобто через те, чого не можна виправити, через генетичну проблему — через те, що я успадкував від гнилого сімені мого батька. Йому он теж відмовили, це в нас у крові, так воно і є, я відчуваю. Сара не хоче бути зі мною через моє око. Напевно, вона теж помітила. Хоча я й навчився приховувати. Коли треба поглянути ліворуч, повертаю всю голову, а не тільки очі. Та все ж на деяких фотографіях я помітив незначну косоокість. Хоча мама й категорично заперечувала це, коли я показав їй одне фото з шкільної екскурсії і запитав її думку. Від цього мені стає ще образливіше, почуваюсь як у тій казці, де мамі її дитинчата завжди гарні й любі, якими бридкими вони б не були.
Верба кладе мені руку на плече:
— Вибач, що я тебе вдарив. У тебе такий тяжкий день видався, я ж не знав.
— Вони просто придурки, — вставляє мама, — вони тобі заздрять, адже, попри свої нормальні очі, вони — чудовиська, а ти — золотко.
Вейн іще більше погіршує справу, хоча здавалося, що гірше вже нікуди.
— Не переймайся, — каже, — більше того: радіти треба. Знаєш, як казав колись один великий чоловік? Багато ворогів — більше честі[24].
Наступного дня ми знову вечеряємо у Дятла. Вейн із мамою не прийшли, знайшли якесь виправдання і подалися кудись із парою друзів, про яких я ніколи раніше не чув. Альтернативою вечері в альтанці для мене й Верби була б заморожена піца з тунцем та цибулею, від якої мене нудить, уже навіть від одного погляду на фото на упаковці.
Паралітичка нездужає, її залишили в хаті. Дятел пояснює, що у неї в крові назбиралося занадто багато отієї самої речовини, від чого обидві ноги розпухли як колоди. Бабця цього вечора незвично весела. Останнім часом вони з мамою не дуже ладять, гиркаються з найменшого приводу. Особливо коли куховарять разом. Адже у бабці свої переконання, свої методи, звички, якими вона керується протягом цілого життя. Так само, як у Дятла з городом. А мама хоче її виправити, підказує, як краще. Або дорікає їй, що та кладе забагато солі, бо сіль — то біла отрута, краще взагалі не солити, особливо у певному віці.
Поки чекаємо, коли приготується вечеря, Дятел запитує, куди ми збираємося поїхати на канікули. Верба їде на острів Ельбу, гостюватиме у батьків його шкільного приятеля. А я, напевно, поїду до кемпінґу в Пунта-Ала. Не встиг я договорити, як ось уже бабця несе гарячу сковороду зі стравою.
— У кого це там тітка — путана? — питає.
— Та ні! Я сказав, що поїду до кемпінґу з трьома друзями, двома хлопцями й дівчиною. У неї тітка живе в Пунта-Ала, а тому ми вирішили податися туди.
— Он як! А мені почулося: тітка-путана.
Поки ми всі регочемо з отого непорозуміння, Дятел швиденько наливає нам у келихи по самі вінця: червоне вино від його друга, смачнюще.
— І хто ця дівчина?
— Її звуть Іларія. Ми разом училися у середній школі і тепер час від часу спілкуємося. Вона недавно посварилася зі своїми подружками і через це не поїхала з ними. От і запросила мене і ще двох хлопців до кемпінґу. У нас підібралася дружна компанія. Але я ще не певен, чи ми справді поїдемо. Адже одному, можливо, доведеться почати тренування разом з командою з атлетики. А другий не відходить від нього ані на крок, як тінь. І якщо його друг не поїде, то й він залишиться вдома.