— Ну, то поїдете вдвох! — заявляє бабця радісно. — Якщо дівчина погоджується, значить, вона хоче бути з тобою. Невже оце бабі треба пояснювати тобі такі речі?!
— Ми просто друзі, — заспокоюю я її, не зважаючи на останню провокацію. — Розумієш: просто друзі. Я дивлюся на неї як на друга, інакше не зміг би.
Бідолашна Іларія. Якщо по правді, не така вона вже й негарна. Звісно, не з тих, на кого чоловіки шиї звертають на вулиці. Але в неї приємна усмішка, вона привітна, врівноважена, добра...
Тут мені спадає на думку, що я думаю про неї так само, як Сара про мене, за винятком того факту, що я додумався до такого за п’ятнадцять секунд, а Сарі знадобилося п’ять днів мовчанки, перш ніж вона надіслала мені повідомлення.
— Ясно. Ти її не хочеш.
— Не те що «не хочу», просто...
Вона мене перебиває, переводить розмову на інше:
— Знаєш, Марчелліно, послухай мене... тобі б знайти японочку. Сурйозну дівчинку, ретельну, охайненьку, з головою на плечах. Як ти.
Повертається до Верби, штовхає його ліктем у бік і підморгує йому, шукаючи підтримки.
— Авжеж, гарненьку японочку, — підтримує він, збагнувши відразу, куди вона хилить.
— За японочку для Марчелло, — проголошує тост Дятел і піднімає келиха.
Ми цокаємося, випиваємо разом, після чого наступає мовчанка, викликана ковтанням. Те, що стікає по наших горлянках, — дуже міцне й густе червоне вино, яке Дятел нам презентував на діалекті висловом, що у перекладі на чисту італійську означає «бичача кров». Бабця випиває більше половини келиха за раз. Коли нарешті опускає його на стіл, її очі збуджено поблискують. Видно, що в її голові вже зародилась якась химерна думка. Вона шкіриться, показуючи свої керамічні зуби з червонуватим винним нальотом. Знову піднімає вгору келиха:
— За японочку для Марчелло! І за її малесеньку піхвочку!
Сьогодні після полудня нам подзвонили у двері. Як завжди, вдома були лише я і мама. Вейн трудився у крамниці, Верба смажився на морі.
Дзинь-дзинь-дзинь. Дзвінок пролунав тричі: це наш код, яким ми оповіщаємо, що прийшли свої. Щось на кшталт родинної азбуки Морзе: «Відчини, це я».
— Ось і бабуся! — почули ми бабцин голос. Часом вона говорить про себе у третій особі, як Юлій Цезар: бабуся застудилася, бабуся хоче пити, в неділю бабуся приготує тірамісу.
Зазвичай мама ходить до неї о певній годині, щоб привітатися, провідати, поцікавитися, чи їй нічого не треба. Мама не любить, коли бабця приходить до нас. Мама взагалі не любить, коли до нас хтось приходить.
— П’ята година! — весело вигукує бабця. — У Лондоні в цей час п’ють чай.
Вона принесла кекс. Коли пече щось солодке для себе чи для Дятла, робить подвійну порцію, щоб і на нас вистачило, а потім віддає мамі.
Мама не п’є чай, особливо влітку. Каже, що від чаю в неї розширюються судини, від чого знижується тиск, і вона відчуває слабкість. Почувши їхні голоси, я й собі заглядаю до кухні. Бачу маму на драбинці; вона шукає на верхній поличці кухонної шафи чайну заварку. Бачу бабцю, що нишпорить по кухні: шукає чашки у шафці для каструль, а ложечки у шухлядці для серветок.
Своїм насупленим поглядом мама передає мені все своє роздратування. Так само, як і Вейн, вона — звір, що не терпить, коли пхаються на його територію. Бабця нічого не помічає, всідається до столу, відрізує собі добрячий шмат власного кекса і з задоволенням їсть, в очікуванні, поки чайник виконає покладений на нього обов’язок.
— Дорогенька, що з тобою? — запитує у мами, яка, човгаючи капцями, наближається до столу з іще не розкритою від целофану коробкою чаю «Твінінґс».
— Та ні, нічого, втомилася трішки.
— Гм... Якийсь вигляд у тебе хворобливий. Скажи мені, що з тобою?
— Нічого, мамо. Кажу тобі, все добре.
— Не вигадуй. Мами відразу все відчувають.
Отак вони ще деякий час сперечаються: мама заперечує, не пояснюючи причин свого невдоволення; бабця наполягає, намагаючись встановити діагноз нездорового вигляду доньки.
Незважаючи на те, що в світлиці у нас є чайний столик (невисокий стіл, завалений жіночими журналами), ми без зайвих церемоній всідаємося за кухонним столом. Мама розливає чай. Поки ми вмочаємо в чашки пакуночки з чаєм і смикаємо їх угору-вниз, тримаючи за нитку, мама нарізує лимон.
— Ні! Я п’ю чай з молоком, ти забула? В Лондоні його всі так п’ють.
Мама ще більше дратується і викидає у відро для сміття лимонні скибочки. Затим рушає до холодильника, відчиняє його, бачить, що молока там немає. Перетинає кімнату, так само човгаючи капцями. Знову залазить на драбинку в пошуках молока на полиці.