Я відповідаю, що розмовляю англійською на шкільному рівні — так собі, нічого особливого. Тоді Недо наказує мені порахувати до десяти. Вже на цифрі «три» перебиває мене, щоб виправити: «two» слід вимовляти з «т». А всі італійці замість неї вимовляють «ч».
Недо витягує із сумки пакунок з карамельками, зефіром, плитками шоколаду та іншою бридотою, якої повно у будь-якому супермаркеті, — бачу ще «марси» та «снікерси». Не розумію, навіщо було перти їх літаком аж з Америки.
Дятлові він подарував фішки з казино і невелику пластмасову рулетку з малесенькою кулькою всередині. Змушує нас вибирати: red or black[27]? Перекладає для Дятла, який вибирає чорне. Кулька зупиняється на червоному, і я виграю шипучу карамельку з лимонним смаком. Дятла, схоже, це розважає; на якусь мить він забуває — ми обоє забуваємо — про жалобу, труну, хризантеми[28], гнітючий смуток останніх днів.
Інколи поведінка Недо мене дратує: він поводиться з нами як із дикунами. Дятел не звертає уваги, для нього таке ставлення — як «дежавю» дитинства: мабуть, пригадує, як союзники-американці давали йому шоколадки й жувальні ґумки в обмін на фотографії з усмішкою.
Згодом Недо витягує із сумки алюмінієву табличку. Він уже знає про крадіжку — напевно, Дятел розказував по телефону. На табличці зображено револьвер. І напис, який Недо перекладає для нас слово в слово. Ідеться про заборону злодіям ступати на приватну територію, в разі порушення — неминуча смерть, спричинена вогнепальною зброєю.
Дятел криво посміхається і мовчки кудись іде. Здається, я здогадався, що́ він надумав. Так і є: повертається з Пушкою. Передає її Недо, який поводиться зі зброєю з певною невимушеністю, притаманною заокеанському жителю. Вправним рухом витягує патрони з магазину. Другим — заганяє їх усередину і зводить курок.
— І досі стріляє? — запитує, провівши пальцем по запиленому дулу. Дятел лається на діалекті, обурюється: і ти ще питаєш?!
Недо прицілюється у дикого голуба, що пролітає над садком нашого будинку.
—May I?[29]
Виникає непорозуміння, тому що Недо несвідомо запитує англійською, а Дятел думає, що йдеться про те саме запитання, що й раніше.
— Та звісно! — вигукує.
Від пострілу Пушки нам закладає вуха. Дятел тільки рота роззявив, не знаючи, чи гніватися, чи сміятися.
— Ти що, здурів? Це ж тобі не у вашій Америці, де стріляють, коли захочуть, як у тирі! Давай сюди!
Сміючись забирає Пушку з рук Недо і йде ховати її на місце. Недо шкіриться, каже «fuck», кахикає. Десь завила сирена сигналізації: напевно, на машині у когось із сусідів. Може статися, що хтось подзвонить карабінерам, адже постріл почули на сотні метрів. І комусь може спасти на думку, що стався черговий нещасний випадок із літньої кримінальної хроніки, коли від спеки, набридливих дружин та дітей у якогось голови родини здали нерви.
Недо — хоч би що: регоче, смикає за шкіряні шнурки своєї химерної краватки.
— Hit[30], — каже мені й підморгує, тикаючи пальцем у ту ділянку неба, куди щойно стрельнув.
До альтанки, лаючись на діалекті, повертається Дятел. Постукує себе по голові пальцем і повторює Недо сказане раніше: ти геть здурів, друже.
З нашої хвіртки виходить мама й питає, що відбувається, хто стріляв. Але Дятлові хочеться розважитись, і він непевно крутить вказівним пальцем у повітрі. Мама вітається і прощається з Недо, кладе на стіл начиненого шротом голуба і тягне мене додому.
До альтанки — на першу після похорону вечерю — приходять і Вейн із мамою. Іти їм не хотілось, але відмовитися й цього разу було б нечемно. «Що люди скажуть?» — приказувала, мабуть, мама Вейнові, щоб його переконати. У нашій маленькій галактиці ніякі аргументи не витримують проти згадки про те, «що люди скажуть».
Основна страва, з якої мені перепав лише крихітний шматочок, — застрелений голуб; мама принципово відмовляється його куштувати і навіть згадувати вголос. Вейн, як заправський мисливець, відмовитися не може, хоча й наголошує на тому, що Недо дуже ризикував, бо неподалік якраз проїжджала патрульна машина і йому могло добряче перепасти на горіхи.
Першу частину вечері присвячено розповіді, приправленій жартами, лайкою та сміхом, про те, як птах із неба потрапив на пательню. Якщо порівняти цю історію з фактами, свідком яких я став на кілька годин раніше, вона значно перебільшена, адже Дятел додає щось своє, прибріхує, перекручує. Як на мене, це наводить на певні роздуми щодо правдивості його традиційних еротичних розповідей про події, які відбулися сорок, п’ятдесят, шістдесят років тому. Адже таке віддалене минуле міг фальсифікувати навіть найскрупульозніший літописець, то що вже казати про Дятла.
28
В Італії хризантеми вважаються квітами жалоби, їх купують лише для похорону і для цвинтаря. — Прим. перекл.