Коли настає черга Недо говорити, він розповідає про казино, про те, як почав свою справу, як живеться в Америці. Дятел каже Вербі, щоб приніс карти. Мій брат уміє робити кілька фокусів із картами — принаймні вмів раніше, коли ще вчився у середній школі, і кожна вечеря в альтанці завершувалася виставою нашого Мега-Мага.
Верба віднікується, каже, що не пам’ятає, вигадує якісь патетичні причини: то пальці вже не натреновані, то карти старі й злежалися. Всі наполягають, і я теж наполягаю як можу, тому він нарешті здається. Абракадабра, фокус-покус: то тепер тобі соромно, Мега-Магу?
Верба приносить колоду, пробує перетасувати карти з колишньою спритністю. Хоча мені й здається, що навички не втрачено, він кривиться із вдаваним розчаруванням, морщить лоба і важко зітхає. Каже Недо, щоб вибрав одну карту, показує її нам, перш ніж покласти назад до колоди. Недо вибрав чирвову трійку. Верба швидко перемішує карти і раз-по-раз морщиться, тому що, на його думку, щось у нього не виходить як треба. Закінчивши, придавлює колоду долонею і проводить нею по столу, наче віхтем.
— Як ти тоді казав: абракадабра, фокус-покус? — сміється бабця, тоді як Мега-Маг викладає поміж склянками та стосиками хліба звивисту стрічку з карт. Карти вже перевернуті лицьовим боком догори, лише одна залишається неперевернутою. Верба вказує на неї пальцем і витягує з загальної стрічки.
— Оця карта? — запитує, вказуючи на відмінність на її сорочці. На перший погляд, вона нічим не відрізняється від інших: той самий геометричний малюнок, який по кутках переходить у чотири червоні троянди. Але на цій замість однієї троянди зображено череп. І той череп тримає у зубах три чирви. На жаль, ефект несподіванки трохи змазується, бо настає із запізненням у кілька секунд: усім, окрім мене, доводиться начіпляти окуляри, придивлятися і по черзі роздивлятися малюнок.
— Як ти це робиш?! Та ти — справжній чарівник! — каже бабця.
—Stacked deck! — вигукує Недо. — Колода — мічена!
Замовкає на мить, поправляючи шнурки своєї дивної краватки.
— У моєму кази́но, — він робить наголос на другому складі, — за таке негайно загримиш за ґрати!
Від душі регоче. За ним регочуть бабця і Дятел. Регочемо всі, ніби ніхто й не помирав. Ні в кого той череп не викликає якоїсь особливої реакції, лише мені за цих обставин він видається недоречним.
Але розмова за столом уже перескакує на щось інше, тече, перекочуючись з однієї теми на другу, ніяк не пов’язану з попередньою. Від Мега-Мага — до чаклунства, зурочення і вібрацій Всесвіту. Тут у розмову вступає мама, яка вважає себе експертом у цій галузі. Вона щоразу привозить із супермаркету чергову книжку про це. Починає з базового рівня, з визначення різниці між білою та чорною магією. Потім переходить до недолугого переказу нещодавно прочитаної книжки: дурнуватого псевдо-наукпопу про магічну силу каміння. Її перебиває Дятел розповіддю про одну відьму, яка ще на початку 60-х жила в гірському селі поблизу мармурових кар’єрів і своїми ритуалами й чарами виливала переляк у дітей. І навіть через багато років, — божився він, — можна було запросто розпізнати тих, хто побував у її руках.
У Вейна своя теорія: магія — дуже суб’єктивна річ, придумана, щоб обхитувати бідний люд. Таким чином нами вже протягом століть крутять як хочуть. Он Церква — хіба не секта відьмаків у сутанах? А хрестини — хіба не той самий ритуал, щоб «вилити переляк» у малих дітей?
Таке трапляється нечасто, але трапляється: в розмову знову втручається мама, щоб заперечити Вейнові. Стверджує (тут я трохи відредагую її вираз), що не слід чесати всіх під один гребінь. Особливо коли йдеться про те, щоб розрізняти фокуси на розвагу публіці, соціальні або релігійні ритуали і, нарешті, — безпосередньо магію. Остання є споконвічною, первозданною вібрацією, що, без сумніву, впливає на Всесвіт. Деякі особи, зокрема чаклуни, здатні вступати з нею в резонанс, інші — ні. На думку якоїсь письменниці, котра написала книжку під назвою зі словом «споконвічно» щось там, такою вібрацією є Великий Вибух. Ті, хто спроможний керувати цими загадковими хвилями, хто здатний вступати з ними у резонанс, можуть проникати у виміри, які для решти смертних недосяжні. Для наочності таку взаємодію можна порівняти зі сприйняттям світлових і звукових хвиль. Наші органи чуття здатні сприймати їх в обмеженому спектрі, але існують деякі особи і тварини, які можуть бачити й чути їх у недоступних нам діапазонах. Життя та смерть — це не що інше, як швидкість коливання цієї самої первісної вібрації...