Я нашорошую вуха, але не чую, що саме відповідає бабця. Лише чую, що через слово примовляє «дорогенька». Щодо решти, виходячи з уривків фраз, які долітають до мене, мені здається, що вона намагається наполовину заперечувати, наполовину мінімізувати. Що вона просто хотіла зрозуміти, чи й справді прислали штраф, і хвилювалася за доньку. Щось у цьому плані. А коли надсилають штрафи, значить, водій ганяє занадто швидко і керує машиною неуважно.
— Що з тобою? Тобі недобре? — останні слова я чую чітко, бо бабця промовляє їх голосно.
— У мене все добре, мамо. І годі повторювати, що мені недобре!
— О Господи, та що з тобою? Що з тобою робиться?
Знову та сама пісня: зараз візьмуться обговорювати слабке мамине здоров’я.
Чую зойк, бабця кличе на допомогу, гукає нашого сусіда-лікаря, кричить щосили: «Паоло!» Ми з Лаурою вискакуємо з хати. Мама знепритомніла, Дятел кладе її на цемент. Їй підклали купу шкарпеток під голову замість подушки.
Коли з’являється Паоло, то звинувачує в усьому спеку, підвищену вологість, низький мамин тиск і її слабке здоров’я, очевидність чого вона з такою люттю відмовляється визнавати.
Верба повернувся з Ельби і вирішив улаштувати пікнік у нашому садку, як зазвичай він робить це напередодні Фераґосто. Прийдуть його друзі, однокласники, будемо ми. Ще до того, як почнеться свято для молоді, з’являться бабця з Дятлом, щоб випити по келиху разом із нами й об’їстися закусками.
Вейн — не треба й казати! — командує грилем для приготування м’яса. Поряд із вогнищем на мармуровій підставці розклав рядком усі свої ножі: деякі — з Аргентини, решта — з супермаркету. Після кожних п’яти–семи розрізів бере точило, розвертається до садка і з пронизливим звуком точить лезо. Йому подобається поставати саме в такому образі: розпаленого мачо, який заправськи орудує ножами. Якщо зустрічається очима з кимось із дівчат, спокусливо підморгує: не бажаєш скуштувати свіжатинки?
Тільки він знає, як правильно нарізати м’ясо, як його засмажувати на грилі і як краще різати на шматочки, щоб воно як слід підрум’янилося. Щоразу, нанизавши черговий шматок і поклавши його на тарілку гостя, чекає, поки той спробує. Потім зі своєю особливою вимовою запитує завжди однаково: «Просмажено як годиться?» Навіть маючи на тарілці сирий закривавлений шмат м’яса, ніхто б не наважився сказати, що воно не просмажене. Отримавши позитивний відгук, Вейн повертається до гриля, витирає рушником піт з лоба і дмухає на вуглини, як бог Вулкан у жерлі Етни.
Прийшли навіть Рамона й Дієґо. Цього вечора вона дуже гарненька: засмагла, у легенькій квітчастій сукенці, волосся висвітлилося від купання в морі. А от у Дієґо вигляд — не дуже, хоча на перший погляд відразу й не второпаєш, що з ним не так. Одягнений у дорогі фірмові шмотки, у нових черевиках (білосніжних, ніби щойно з крамниці), але якийсь пригнічений. Він нагадав мені чимось одну фотографію з підручника з історії, з розділу про кризу 1929 року, на якій чоловік в елегантному, пошитому на замовлення костюмі просить милостиню на Волл-стріт.
Єдине, чого мені хотілось би, — щоб він не поводився як ідіот, не набридав друзям Верби, пропонуючи їм піґулки, таблетки та інші фармакологічні засоби для нічного сидіння над уроками.
Дзвонить мобільний: мелодія пісні «The Stolen». Рамона з Вейном перезираються як дурні: це твій? Ні, мій. Регочуть. Нарешті виявляється, що Рамонин. Вона відповідає, прикриваючи рот рукою, щоб захистити мікрофон від навколишнього гамору. Натиснувши на відбій, заявляє голосно (ніби гості тільки й чекали на її оголошення!), що Філіпо, на жаль, не прийде, бо дуже зайнятий, і вибачається.
Хтось із хлопців, щоб її позлити, навмисно запитує: «Який іще Філіпо?» Хоча й добре знає, про кого йдеться. Декого з дівчат відсутність Філіпо засмучує, це помітно з їхньої вдаваної байдужості, з деяких промовлених півголосом фраз, що викликають хвилю перешіптувань і пліток. Напевно, їм не до душі, що Філіпо вибрав молодшу, менш досвічену за них. Можливо, кажуть щось бридке, що часом чую від моїх однокласниць: то оця шмаркля йому робить мінет? яке там, вона ж іще вчора пішки під стіл ходила!