Бабця з Дятлом розмовляють між собою, присьорбуючи аперитив із просеко з сиропом ківі. Мама мотається туди-сюди з наповненими їжею тацями, тарілками і пляшками. Ми з Вербою розважаємо гостей. Якщо сказати по правді, я швидше намагаюся почути новини про Сару: чи вона обмовилася про мій подарунок комусь, чи пліткують уже про це і як саме. Але ніхто нічого не каже.
У садку гості збиваються групами, розходяться, щоб утворити нові гурти, постійно змінюють співбесідників і теми розмов. Помічаю, що кілька хвилин Дієґо розмовляє із Дятлом. Як на мене, він дуже схвильований, — невідомо, чому, наче почувається винним у чомусь. Я вирішую про себе, що «Преторіанці» тут ні до чого, так само, як і бандити-румуни. То справа його рук, разом із якимось дружком-злодюжкою. Розділили здобич між собою і влаштували великий шопінґ. Дієґо накупив одягу, золота, різних наркотиків для перепродажу. Але, мабуть, чогось не розрахував, перестарався, заліз у борги, не зумів розпродати взятий товар. І ось тепер у нього залишилося в кишені всього нічого, хіба що на нові черевики.
Дятел передає порожню склянку бабці, підходить до столу з напоями і стає в чергу за кількома дівчатами, що якраз наливають собі. Але то відволікальний маневр, тому що, як тільки бабця відвертається, Дятел лізе рукою до кишені сорочки (сьогодні ввечері він без жилета) і витягує звідти купюру для Дієґо.
Виходить, я нічого не второпав.
Аперитив і м’ясо на грилі якось відразу наклалися одне на одне. Вейн не втримався і почав роздавати м’ясо вже через дві хвилини після першого тосту. Сонце вже сіло, але небо ще не потемніло. Бабця з Вейном походжають між гостями з келихами в руках, іще не мають наміру залишати молодь розважатися без дорослих.
Дзвонять у ворота. Верба дивиться на годинник, швидко оглядає гостей і каже, що більше нікого не чекає.
Рамона аж світиться від радості: це, напевно, Філіпо, він полюбляє влаштовувати їй такі сюрпризи, спершу каже, що не прийде, а потім з’являється. Можливо, навіть з усім гуртом і з акустичними гітарами, щоб зіграти кілька нових пісень чи навіть присвятити одну їй на заздрість тим, які плещуть язиками.
— Діду, дідусю!
Рамона спохмурніла: це всього лише Ніколас. Приїжджав до Дятла, не застав його вдома, почув музику з нашого двору і швиденько здогадався, що й до чого. Мама відчиняє хвіртку, запрошує зайти: твій дідусь тут, проходь, вип’єш разом з нами.
Ніколасові двічі повторювати не треба. Він не сам.
— Це Хорді, — показує на задохлика з вусиками, — мій іспанський друг, він тут на канікулах.
Обидва вдягнені як морячки-близнюки: у смугастих кофтинах, на Ніколасі біло-синя, а на Хорді — біло-зелена. Обидва у полотняних бежевих штанцях й еспадрильях. Обидва засмаглі, носи трішки облупилися.
Всім усе ясно. Всім, окрім Дятла, який поплескує мене по плечу і — ви тільки уявіть собі! — каже на діалекті:
— Мій онук привів підкріплення. Глядіть, не ловіть ґав! Вони такі прудкі, що вам після них нічого не залишиться!
Звісно, він веде мову не про реберця з барбекю, а про дівчат. Я помітив краєм ока, що всі пороззявляли роти й уважно прислухаються до нашої розмови.
— Які гарненькі! Де надибали?
Одна білявка на ім’я Елена (здається, дівчина Верби, але я не впевнений, у нього там сам дідько не розбереться!) тицяє пальцем на еспадрильї.
— У Барселоні! Це Хорді мені привіз.
— Яка краса! І мені такі хотілось би!
Ніколас перекладає Хорді її слова, той відповідає на суміші каталонської з італійською. Каже, що у вересні знову повернеться, і якщо вона хоче, то він і їй такі привезе. «Для усіх аміґос, яким захочеться», — додає радісно.
Хлопці теж жваво обговорюють їхню появу, але натякають здалеку. Вдосталь лунає і дурних натяків на кшталт: обережно, ходіть поближче до стіни, не нахиляйтеся, якщо ненароком впустите пластикову виделку.
Один із друзів Верби стоїть поряд з Хорді. Каже, що побував у Барселоні зі шкільною екскурсією. Рамблас, модернізм, Ґауді. Потім переходить до практичніших питань: знамениті тамтешні футбольні вболівальники «блауґрана», торги між клубами за гравців. Хорді виявляє неймовірну ерудицію, багатьох здивувало, що він так добре розуміється на футболі.
Темніє. День виявився спекотним і вологим. Тихо, анішелесь. Ніколас витягує із заплічника велике віяло і починає обмахуватися.
Хорді щось запитує каталонською.
— А твоє ми на морі забули, — відповідає Ніколас, — іди-но сюди, обійдемося моїм.
Туляться одне до одного, щока до щоки. Мені незручно. Особливо соромно за Дятла, який уперто нічого не хоче помічати. А ще — соромно за себе самого, за свою ідіотську фразу тоді в альтанці. Врешті, що ще має зробити Ніколас, надати офіційне свідоцтво з печаткою?