— А ви самі де були минулої ночі?
Дятел мнеться, поглядає скоса то на карабінера, то на нас. Запитання просте, але ставить його у незручне становище. Сказати по правді, я і сам не подумав. Просто ми не були готові до такого повороту. Спершу беретта, потім — утеча з п’ятнадцятьма тисячами, а тепер от — «а ви де були вчора ввечері?». Таке враження, ніби він сам і є злодієм. Якраз про це і товкла з самого початку бабця, коли натякала на гівняну країну.
— Я був у синьйори.
Карабінер розвертається у наш бік. Дятел несподівано для всіх киває на бабцю.
Я дивлюся на маму і помічаю, як їй незручно. Бабця, навіть бровою не повівши, вказує свої особисті дані, які карабінер занотовує. Дятел поспішає пояснити, що інколи вони із синьйорою, яка до того ж і його сусідка, разом дивляться телевізор, щоб якось розважитися та погомоніти після вечері. Буває і таке, що він засне на дивані; тоді вона накине на нього ковдру, а сама йде спати на другий поверх у спальню. Він прокидається рано-вранці сам, до приходу доглядальниці. Часом готує собі каву, ще й сусідці залишає трішки, аби додати в молоко. А що в дідька робити йому у свої вісімдесят років?!
Мама так ніколи й не змогла примиритися із невимушеними стосунками з чоловіками, які бабця практикувала ось уже тридцять років — звідтоді, як розлучилася. Моя мама — поборниця тривалих, міцних, серйозних стосунків. Після того, як у 1992 році вони з батьком вирішили розійтися, вона відразу знайшла собі Вейна. Оце написав рік і збагнув, скільки часу минуло. Я тоді був іще зовсім малим, а Верба, мій брат, — взагалі пішки під стіл ходив.
Можливо, мама вибрала його тому, що, на відміну від мого батька, від мене та від неї самої, у Вейна завжди наготові чітке уявлення про все на світі.
Про крадіжку, наприклад. Він каже, що карабінери — канцелярські посіпаки, майже всі до одного — з Півдня, у роботі — «не бий лежачого», їх упхали туди по особистому чи політичному блату або вони навіть прилаштовані туди самою мафією, адже їй теж потрібні свої люди в органах. А тому карабінери нізащо не підуть у розслідуванні тим шляхом, який обрав би він сам. Вони там усі такі ідіоти, що не знайшли б нічого, навіть якби він їм готову папку з доказами надіслав до прокуратури. Тому що у справі з крадіжкою — ясно як день! — замішані «Преторіанці» — охоронна фірма, що — таки дивний збіг! — недавно монополізувала нічний нагляд за нашою зоною. Тепер вони знай нишпорять повсюди зі своїми ліхтариками та машинами. Як у голлівудських бойовиках, різко газують з місця, аж колеса вищать, а гальмують так, що галька розлітається і в землі залишаються глибокі борозни, які потім доводиться рівняти ногою або граблями. «То все “Преторіанці”, — впевнено, як по писаному, стверджує Вейн, — вони передають злодіям усю інформацію про будинки: де живуть самотні старі, де й коли житла порожні, де під сигналізацією, а де без неї, де є сторожові собаки, а де їх немає. А як тільки трапляється крадіжка, тут — гоп! — обікрадені потрапляють у розставлену пастку і біжать до охоронної фірми, щоб і собі поставити хату під нагляд. Отакі хитрюги, хай їм грець!»
В одному він таки має рацію: у «Преторіанцях» є щось зловісне. Мені довелося кілька разів наткнутися на них, коли я повертався додому велосипедом у сутінках. Вони світять тобі ліхтарем прямо в очі, розпитують, хто ти такий і куди їдеш. Навіть якщо не хочеш відповідати, навіть якщо добре знаєш, що не зобов’язаний звітуватися перед двома одягненими під поліцейських опудалами, белькочеш відповіді, тремтячою рукою дістаєш з кишені ключі, щоб показати, що справді тут мешкаєш.
Ми поки що не ставили дім під охорону. Вейн каже: нехай тільки хто насмілиться сунути носа. У нього в спальні два карабіни, на які є ліцензія, він — меткий стрілець, регулярно тренується на полігоні. Приходьте, наб’ю вам живіт свинцевим коктейлем, паскудні свині!
Відтак у нас тільки й розмов, що про крадіжку. А Вейн за будь-якої нагоди повторює: ковбой спить лише одним оком. Напевно, почув таке в одному зі своїх улюблених старих вестернів. Їх тепер показують майже щовечора, аби якось збільшити рейтинги літніх переглядів.
Він їх бачив зблизька, тих ковбоїв. Бував у Монтані в юності. Саме там купив собі довжелезного ножа з кістяною ручкою. Інколи дістає його, коли трапляється слушна нагода, й приказує: «Оцей... гм... оцей я купив у Аргентині у 81-му». Ще одного, меншого, він подарував своєму синові, Дієґо, а мені й Вербі купив швейцарського складного ножика, який до його мандрів не має ніякого відношення, але в ньому є ціла купа лез, пилочок, кусачок, що мало б нас утішити.