Я перекладаю його слова Дятлові, а той саркастично коментує:
— Твою розтуди, та серед нас тут герой затесався!
Кейт просить мене перекласти, і я не знаю, як викрутитись.
— Americans are heroes[36], — роблю спробу; Кейт урочисто піднімає келиха догори і пропонує тост. Є щось неприродне у їхній поведінці з нами. Щось таке, що мені важко описати словами, але їхня поведінка нагадує Недову, його образ цивілізатора в колі аборигенів.
Картина прояснюється, коли Кейт та Дзодзіма починають прощатися. Вона на ногах не тримається, непевним кроком допленталася до таксі і ледве не гупнулася головою об дверцята машини. Кейт витягує з кишені банкноту, передає Дятлові.
— Ось вам від нас невеличка допомога, — просить мене перекласти. Не розумію: самі вдягаються як бомжі, хіба що не вистачає сандалів з білими шкарпетками. А от ми, якщо не зважати на Дятла, вбрані вишукано як для літньої вечері з сусідами. До того ж ми живемо у власних будинках, із садком, в усіх на руках по годиннику.
— Схоже, у них там за вечерю платять у складчину, — придумав на ходу Дятел. — Бери, не вагайся, це у них там так заведено.
Як тільки таксі від’їжджає, Дятел вручає банкноту мені: сто євро — мірило того, який жалюгідний вигляд у нас, на думку сторонніх.
Ось розвага, на яку я більше ніколи не сподвигнуся: вчора ввечері я ходив гуляти з Вербою. Він повіз мене на пляжну вечірку. Там влаштовували феєрверк, а потім ми їли піцу прямо на скелястому березі. Пізніше зустрілися з його друзями. Всі розпитували мене, куди я подівся і чому не показувався протягом усього літа. Мені навіть трохи соромно стало. Щоб не признаватися, що я сидів удома, довелося розказувати про кемпінґ — так, ніби я там пробув хтозна-скільки. Тоді почали розпитувати, з ким я був у кемпінґу. З друзями, ви їх не знаєте. І з однією моєю подружкою, додав ніби ненароком. «Ти ба, який наш Марчелліно!» — почали приказувати насмішкувато і поплескувати мене по плечу.
Потім ми долучилися до більшого гурту і разом пішли в бар. Мені не дуже кортіло пити ще один кухоль пива, і тоді я згадав мого однокласника, який після шкільної вечірки мав шалений успіх, замовивши собі безалкогольний кокосовий коктейль.
Якраз коли я замовляв напій біля барної стійки, я і побачив Сару. Вона сиділа за столиком із друзями. У приміщенні було дуже людно, і навколо стояв страшний гамір, а тому я був упевнений, що вона мене не помітила. Якраз це мені дуже добре вдається: залишатися непомітним. Я взяв склянку, надпив молочно-білу рідину, щоб не розлити по дорозі до свого столу, а потім сховався за краєм величезного ірландського прапора, що звисав над нами.
Звідти мені було зручно спостерігати за Сариним столиком. Розмова за столиком наших друзів поступово набрала форми п’яного базару: один навіть узявся стверджувати, ніби особи з синдромом Дауна стерильні. Інший йому заперечував — мовляв, таке неможливо, інакше вони б усі вже давним-давно вимерли. І кожен стояв на своєму. Перший, начитаніший, говорив про генетичну хворобу. Другий, неосвіченіший, а тому значно впевненіший у собі, брав гору, переконуючи присутніх, що генетичні хвороби трапляються тільки під впливом радіоактивних речовин. «Гм, ні, ти забагато дивився мультиків про Сімпсонів», — сказав перший, чим викликав загальний регіт, у якому потонули заперечення другого, котрий клявся, що особисто знайомий з одним подружжям даунів, і в них народився син, очевидно, теж із синдромом Дауна. «А ти впевнений, що вони не філіппінці?» — поцікавився третій. Усі регочуть.
Я час від часу вставляв якесь незначуще зауваження. А сам поглядав краєм ока вбік, не в змозі відірвати погляду від Сариних ніг. Рідко я бачив їх голими, адже до школи вона ходить скромною як черниця: кофтинка, джинси і кросівки.
До столика підійшов якийсь тип у касці й поцілував Сару в губи. У першу мить на мене це не справило ніякого враження. Коли той зняв каску, я його впізнав: колишній хлопець Джулії — тієї, що тепер зустрічалася з Дієґо. Мені стало бридко, що дівчата отак запросто обмінюються женихами, але так воно і є. Я замислився, пригадав дещо. І тоді відчув біль, той поцілунок набув для мене іншого змісту. Про Отого-не-пригадую-як-його-звати мені відомо три речі: йому більше двадцяти років, він покинув школу після того, як його двічі залишали в одному класі. Він задерикуватий, завжди в перших рядах, коли випадає нагода помахати кулаками. Збирається до Афганістану в лавах військової місії, тому що не знає, чим зайнятись у житті, а тепер, вдаючи з себе героя, подався у добровольці. Повірити не можу, що така дівчина, як Сара, зустрічається з цим йолопом.