Сорока здавалася мені або дуже сміливою, або необережною. Побоювалась, але не втікала, схиляла голівку набік і позирала на мене чорним оченятком. Коли переконалася, що я поводжуся спокійно, підскочила, злетіла і сіла на спинку пластикового стільця навпроти мене.
У цій атмосфері було щось чарівне, і мені не соромно це визнавати. Якби сорока в ту мить мені сказала «Чао, як справи?», я сприйняв би це як найнормальнішу річ у світі.
Та замість цього вона застрекотіла. Її лапки ковзали по пластику, здавалося, що вона не в змозі зберегти рівновагу, а тому переступала раз-по-раз і розгортала крила, щоб утриматися. Коли їй це вдавалося, вона уважно вдивлялась у мене своїм чорним оком. Я почувався зачарованим, але не боявся, мене огорнуло відчуття неперевершеної гармонії.
Я розім’яв сухарик і склав крихти на краєчку столу під невпинним наглядом чорного ока. Але сороку моє пригощання, здавалося, не зацікавило. Я взяв крихти в жменю і простягнув їй на долоні. Тоді сорока знову застрекотала і замахала крилами.
— Заспокойся, ніяких більше крихт.
Цього разу я уважно стежив за тембром свого голосу, розмовляв з нею природним тоном.
Несподівано вона знялась і полетіла геть. На поріг вийшла мама у своїй рожевій нічній сорочці. Я міг поклястися, що відтоді, як я прокинувся о пів на дев’яту, минуло не більше трьох хвилин. А насправді вже було чверть на десяту.
Після обіду трапилася ще одна дивна річ: подзвонили по телефону, питали мене. Виявилося, що телефонували з комітету невеликого літературного конкурсу, про який мені кілька місяців тому розповів наш викладач італійської, і я навіть надіслав їм своє оповідання. Мені повідомили, що я отримав другу премію і мій твір надрукують у збірнику.
Я на таке навіть не сподівався, адже те оповідання під назвою «Ображай мене» доволі химерне. Йдеться про бездоганного професора-викладача і за сумісництвом судового лікаря, якому одного дня доводиться провести розтин тіла дуже вродливої і дуже відомої моделі, котра, як вважають, наклала на себе руки. Він ніяк не наважується розрізати тіло хірургічними інструментами, йому не вистачає мужності зруйнувати всю ту красу, занурити руки в нутрощі, у шлунок. Попри таку неймовірну збентеженість, він мусить визнати, що по вуха закоханий у те бездоганне тіло. Переборюючи в душі цілу низку своїх внутрішніх блоків (релігійних, етичних, професійних), він вирішує: якщо не хоче з’їхати з глузду, то мусить зайнятися з нею коханням. Потім сфальсифікує результати розтину, зробить кілька поверхневих надрізів і затим їх зашиє. На цьому місці в оповіданні професор наважується діяти, але щоразу в останню мить хтось або щось йому заважає: медсестри, санітари, колеги, діти, які телефонують йому на мобільний. Нарешті настає підходящий момент, ось він голий лягає на неї, наближає губи до її губів, знає, що назад дороги немає. І тут труп йому шепоче: «Мерзотник!» Професор скрикує з переляку. На крик до кімнати збігаються санітари й колеги з сусідніх відділень, які вибивають двері і ловлять лікаря на гарячому. Насправді труп нічого не казав, а те, що бідолашний професор сприйняв за образу (це стає зрозумілим лише наприкінці, коли з трупа виривається голосний звук), — було фізіологічною відрижкою, звичайним явищем у перші години після смерті, коли у шлунку трупа накопичуються спричинені розкладом гази.
Оце і все. Але мені присудили друге місце. Можливо, мама має рацію, а я, як завжди, занадто суворий до неї: дива існують, принаймні у певні дні.
Сьогодні вранці вершини Апуанських Альп покриті ковдрою з чорних хмар. У повітрі вже відчувається запах грози. Розвішена білизна (мої футболки, одяг Верби, Вейнові труси) звиваються на вітрі, як підлітки на дискотеці. Хоча білизна ще мокра, мама все одно все знімає, бо боїться, що вітер позриває і порозкидає речі по живій огорожі, як уже траплялося в минулому. Просить Рамону допомогти, я сиджу в хаті, а Верба закінчує снідати. Я розповідаю йому про ці сторінки, які пишу і ще напишу. У багатьох аспектах Верба — ще той придурок, але щодо моєї творчості він якось завжди проявляв певну чуйність. Щоб переконати його послухати написане, жартома обіцяю, що як тільки стану шалено відомим і напишу перший бестселер, із перших зароблених грошей куплю йому будинок у Маріна-ді-Маса.
Рамона тимчасово живе у нас, оскільки її мати разом зі своїм новим чоловіком поїхала на цілий тиждень у відпустку. А Дієґо про таке навіть слухати не захотів і залишився вдома сам, пообіцяв тільки, що кілька разів прийде до нас вечеряти.