Выбрать главу

Якось дивно бачити у себе вдома дівчину, яка вільно ходить по хаті й по двору в самій майці й шортах із дитячим малюнком. Іще дивніше розпізнавати у її рисах схожість із Вейном, ловити його вираз обличчя, підмічати натяк на таку саму зморшку, що тягнеться від носа до куточка ока. От тільки у Вейна вона з’являється від цигарки в зубах, а в неї — від затиснутого між губами олівця.

Коли до початку грози вже залишилося зовсім мало часу, мама розхвилювалася і разом із тим злякалася. Ближче до одинадцятої вона вдяглася, підфарбувалася і поїхала з дому, сказавши, що їй треба в супермаркет. Зазвичай тижневі закупи ми робимо щоп’ятниці, але наближення грози посилило притаманну їй внутрішню тривогу. А що, коли гроза порозмиває дороги і нам доведеться сидіти без яєць, без молока й борошна?

Я лягаю на диван і починаю читати нову книжку, намагаюся поринути у сумний світ «Пізнання болю»[38]. Насторожуюся і підводжуся на подушках, щойно натикаюся на вислів «Провінційний інститут нічної охорони». Опис тих охоронців викликає у мене неспокій, точнісінько такий, як від думки про «Преторіанців». На мить я навіть починаю думати, що то вони утнули крадіжку.

Коли я встаю, щоб сходити в туалет, то зупиняюся вже на сороковій сторінці. Йду до туалету нагорі, тому що хочу перевірити свій телефон, бо забув поставити його на ніч на зарядку. Піднімаюся й чую, як збігає вода в душі. Коли звертаю в коридор, бачу прямо біля дверей непорушний силует Верби.

Підходжу нечутно ближче, босий. Аж упритул. Верба прилип оком до замкової щілини, підглядає за Рамоною. Даю йому носаком під зад.

— Що ти в дідька робиш? — шепочу.

Верба різко розвертається від несподіванки. Інстинктивно прикладає пальця до рота, просить не видавати його. Побачивши, що я мовчу й розважливо не здіймаю крик, посміхається, показує мені на замкову щілину, запрошуючи стати його спільником.

Рамоні п’ятнадцять років, майже шістнадцять. Розумію, відчуваю, знаю, що у цій братській змові є щось погане. Але готовність, із якою Верба порушує правила, змушує мене почуватися безневинним. Через кілька днів я також стану повнолітнім, а тому маю намір отримати задоволення від останніх днів своєї недоторканості. Ще мить вагань, нарешті я й собі посміхаюся, нахиляюся до замкової щілини, згадую, що Рамона — донька Вейна і що це принаймні хоч якась капость, яку ми з Вербою можемо йому зробити.

Видно не дуже добре, тому що більшу частину отвору займає ключ. Але доведеться нам задовольнитися й таким. Оглядаємо ванну, бачимо наш банний рушник, біде, кинуту на кришку ватера майку (труси, напевно, сховані під нею). Рамона стоїть до дверей спиною і ретельно намилює собі під лівою пахвою. Ми й не думали, що в неї голої може бути такий великий зад. У тих штаниках із ведмедиками вона здається значно худорлявішою, більш дівчинкою. Рамона поволі розвертається навколо власної осі. Переходить до миття другої пахви, тре її рукою. Ось вона нарешті повністю повертається, і — отакої! — ми бачимо, що внизу між ногами у неї немає волосся. Ми аж роти пороззявляли, адже таке відкриття цілком руйнує наші енциклопедичні знання: у п’ятнадцять років у дівчини вже... Напевно, вона просто поголилася. У тих фільмах, що ми бачили, більшість жінок так і роблять.

Верба аж підскакує, ляскає мене по плечу («ти бачив?!») і притискається щокою до моєї щоки.

— Гей, — шепоче, — я перший її знайшов, дай мені подивитися!

Кивком прошу його зачекати ще хвильку, тому що не встиг роздивитися груди. Вони в Рамони невеликі, але пропорційні. Соски маленькі й темні, уявляю їх собі на язиці — тверді, наче ожина в червні.

Верба вже аж сіпається від нетерплячки, відпихає мене вбік, до стіни, і припадає оком до замкової щілини.

— Вона голить себе між ногами, ця хвойда, — сичить по-зміїному.

А я думаю про Філіпо, про номер у готелі, де вони колись залишаться наодинці. Він увімкне на мобільному одну зі своїх повільних пісень, де співає англійською. Вона дозволить себе роздягти, роздягне його...

На цьому я зупиняюся, не знаю, що далі. Адже було б нереалістично приписати Рамоні вміння, мистецтво, до­свід та вирази нещирого задоволення, які я бачив у професіоналок з порно.

Я залишаю Вербу біля ванної і йду до спальні, беру телефон. Жодного повідомлення. Уявляю, якою може бути гола Сара. Приліплюю їй подумки груди й сідниці Рамони, уявляю, що і вона теж голиться. Згадую вираз екстазу, що бачив на її обличчі в пабі.

До моєї спальні зазирає схвильований Верба:

— Ходи сюди, дурику! Бігом! — кличе. — Хвойда миє собі піхву і вже забавляється пальцем!

Його щедрість мене дивує, на його місці я б насоло­джувався такою виставою сам.

Я схиляюся поряд із ним, вилиця до вилиці, око до ока, намагаємося впіймати фокус. Шум води в душі припинився. Рамона сидить на унітазі. Верба з мене покепкував і не в змозі утриматися від посмішки.

— Срати сіла, — каже мені.

Бачимо, як Рамона раптом повертає голову до дверей, і мимоволі прикриваємо роти рукою.

У цю мить чути, як гукають знизу:

— Де ви є? Ходіть сюди, допоможіть вивантажити пакунки з продуктами!

вернуться

38

«Пізнання болю» — італ. «Cognizione del dolore» — недописаний роман Карло Еміліо Ґадди (Carlo Emilio Gadda, 1893–1973), італійського необарочного письменника-експериментатора, майстра стилізації та пародії, який створив власну макаронічну мову-пастиш, насичену діалектизмами, жаргонними слівцями, цитатами з латинських та італійських класиків, солоним просторіччям. Роман «Пізнання болю» автор почав писати між 1938-м та 1941 роками (його уривками публікували у журналі «Література» з продовженням), але так і не завершив у зв’язку з початком війни. Згодом його опублікували лише у 1963 році у видавництві «Einaudi».