Його щедрість мене дивує, на його місці я б насолоджувався такою виставою сам.
Я схиляюся поряд із ним, вилиця до вилиці, око до ока, намагаємося впіймати фокус. Шум води в душі припинився. Рамона сидить на унітазі. Верба з мене покепкував і не в змозі утриматися від посмішки.
— Срати сіла, — каже мені.
Бачимо, як Рамона раптом повертає голову до дверей, і мимоволі прикриваємо роти рукою.
У цю мить чути, як гукають знизу:
— Де ви є? Ходіть сюди, допоможіть вивантажити пакунки з продуктами!
Не хочеш влаштовувати свято? То запроси принаймні на піцу «алла романа[39]»! Або на аперитив із чипсами, хоч щось!
Мама просто у відчаї, не розуміє, як це хлопець не хоче влаштовувати свята з приводу свого вісімнадцятиріччя. А я відповів, що мені більше до вподоби свята інших. Терпіти не можу власний голос, що промовляє через кожні п’ять секунд «дякую», терпіти не можу, як на мене дивляться, коли я розгортаю подарунки. А ще — не знаю, кого запрошувати. Ну, Іларію з друзями з кемпінґу, кількох однокласників, з якими у мене кращі стосунки. А от Сару? Чи треба запрошувати Сару?
Знаходимо компроміс із мамою, погоджуємося на родинну вечерю десь у ресторані. Адже цього літа ми ще ні разу не ходили кудись вечеряти всі разом. Кажу, що згоден. Тепер нехай сама розбирається. Чи запрошувати бабцю? Чи запрошувати Дятла?
Врешті, як я й думав, потреба дотриматися протоколу бере гору. Коли йде запрошувати, змушує мене її супроводжувати, щоб показати, що винуватець свята — я і що їхня присутність буде приємною насамперед мені. Не буде тільки Дієґо, який повідомив, що його вже запросили на інше святкування.
Про все подбає мама: вибере ресторанчик із поміркованими цінами десь на схилах над Бока-ді-Маґра, заїде по торт, купить краватку-метелик, яку з невідомих мені причин за будь-яку ціну хоче начепити на мене. Напевно, це її якось особливо потішить.
Під час вечері розмова точиться неспішно і спокійно, перескакуючи з теми на тему: город, бак, кемпінґ, проблема гомосексуальності у сучасному суспільстві. Цього вечора найбільше говорить Вейн, заповнюючи наші лакуни в антології епізодів із життя комерсантів: історії, які ми чули вже тисячу разів, про тих, хто не платить, хто не відповідає на телефонні дзвінки, хто і бровою не веде, аби тільки не витягувати з кишені гаманця. Ніякого поняття гідності у наш час. А якщо звернутися до адвокатів, то доведеться самому платити, до того ж немає ані найменшої гарантії, що отримаєш свої кровні.
Дятел у дуже пригніченому настрої. Якщо йому не дають змоги вихвалятися своїми подвигами юності, то він здається якимось згорбленішим, старішим, майже нічого не чує, доводиться повторювати йому кожне запитання тричі й голосно.
Я дмухаю на свічки і роздивляюся подарунок мами й Вейна: комплект для подорожі, до якого входять дві валізи, сумка на коліщатах, невелика сумка через плече і ваучер «Rayanair». Дятел тикає мені в руку рулончик банкнот, які в мене не вистачає духу перерахувати. Верба з Рамоною вручають мені подарунковий сертифікат із книгарні нашого торгового центру. На картці бачу й підпис Дієґо — занадто акуратний, щоб насправді належати йому.
Коли доходить до рахунку, Вейн бере оплату на себе, і це єдина мить, коли я бачу, як він безпосередньо розмовляє з Дятлом, котрий, розмахуючи чековою книжкою, демонструє велике бажання заплатити. Не знаю, чим там у них усе закінчилося, тому що я пішов допомогти Вербі завантажити до машини мої нові валізи.
У провулку, що веде до нашого дому, нам доводиться здавати назад на кілька десятків метрів, щоб пропустити машину «Преторіанців». За кермом упізнаю лисого, якого я вже бачив раніше.
— А щоб вам усім! — лається Вейн, як тільки їхня автівка проїжджає повз нас.
Коли ми прибуваємо на паркувальний майданчик перед нашим будинком і зупиняємося, відчуваю в душі порожнечу, що виникає зазвичай після феєрверка на Різдво, Новий рік або на пляжі в серпні. У мене в кишені вібрує мобільний: привітання від мого однокласника. Зранку я отримав таке й від тата; він написав, що завтра зателефонує.
Ми якраз витягуємо валізи з машини, коли Вейн наказує зачекати. Швидким кроком іде до нашого будинку. Мама запитує, що трапилось, але він не відповідає. Ми всі завмираємо, я ставлю на землю більшу валізу. Тим часом з’являються бабця з Дятлом, які приїхали своєю автівкою.
Вейн повертається, наказує всім залишатися біля машини і не рухатися. Хтось вибив вікно в кухні, можливо, злодій ще й досі всередині.
Відчувши потребу діяти, Дятел вилазить із машини і рушає до сараю з інвентарем. Повертається з Пушкою, стає попереду, щоб нас усіх захистити, а Вейн сам іде до будинку.
39
«Алла романа» означає: «як заведено у Римі, за римським звичаєм», тобто коли кожен із запрошених платить сам за себе.