Мама з Рамоною перелякані сидять у машині. Ми з Вербою не знаємо, що робити; в таких випадках почуваємося тими, ким є насправді: недосвідченими хлопчиськами.
— Може, зателефонувати карабінерам? — запитую невпевнено.
Але мене ніхто не слухає.
З хати виходить Вейн, у руках стискає один зі своїх карабінів. Каже, що всередині нікого немає. Можемо повертатися додому. Він іде попереду з рушницею, що видається награним. Із того, з якою злістю він повторює «паскудники», ясно, що в душі він аж кипить. Той факт, що ця халепа спіткала саме його, він сприймає як нестерпне приниження.
Всередині будинку особливого безладу немає, можливо, злодії втекли, перш ніж знайшли щось. До того ж мені складно уявити, що́ вони взагалі могли у нас поцупити. Комп’ютерові чотири роки, його навіть на запчастини в eBay не продати. У мене було трішки готівки, двісті п’ятдесят євро, згорнутих у рулончик і захованих у шкарпетці; перевіряю — на місці. У Верби нічого не вкрали. Йому ніколи не вдається щось заощадити, зазвичай носить у кишенях кілька монет, та й ті відразу тринькає на спиртне й відеоігри.
Чуємо мамині вигуки, вона кличе Вейна. Біжимо до її спальні. В її кімнаті все перевернуто догори ногами. У спальні цілковитий безлад: одяг валяється на підлозі, з шухляд усе вивалено просто на килим.
Прикраси. В неї поцупили всі прикраси.
Дивлюсь, як вона сидить на ліжку й плаче. Пригадую сороку-злодюжку. То, напевно, вона, кажу сам собі у мить затьмарення. То вона наврочила своїм чорним оком, навела на нас негаразди, начаклувала.
Нарешті Верба переконує Вейна зателефонувати карабінерам. Я намагаюся втішити маму, погладжую її по голові. Рамона сідає поряд із нею на ліжко, просить заспокоїтися, каже, що її татко їх знайде, поставить їх на коліна, і вони повернуть усе, ще й з лишком. Ще й як повернуть!
Я виходжу в коридор. Відчуваю шлейф пашміни у повітрі, що тягнеться аж до сходів. На перших сходинках валяються мамині губні помади, тюбики з кремом, косметичка з лаками для нігтів.
Минають двадцять хвилин, сповнених страху і психозу. Мама, як у лихоманці, розбирає постіль, міняє простирадла, каже, що не зможе спати в ліжку, до якого торкалися руки бридких і брудних чужинців.
На першому поверсі чую розкотистий голос чоловіка з південним акцентом. Вейн пояснює йому, що сталося, показує на вибиту шибку, каже, що карабін належить йому і він має дозвіл.
— Викрали коштовності моєї дружини, — уточнює Вейн, і мене дивує, що він називає її так.
Він не згадує про «Преторіанців» і про те, що ми зустріли їх у провулку. Це дивує мене менше, адже він схильний довіряти самоуправному встановленню справедливості.
Повертаюся до маминої спальні, щоб повідомити про приїзд карабінерів. На підлозі поміж хустками й шалями помічаю щось із коричневої тканини, схоже на скручені колготки. Беру в руки, розмотую, розглядаю на світло. Намацую щось тверде всередині, ніби металеву скобу. Намагаюся розкрутити замотану в рулон тканину з одного боку, але помічаю, що так тільки її розриваю. Тоді пробую з другого і через мить уже тримаю в руці панчоху. Десь приблизно посередині знаходжу ту саму скобу, яку відчував на дотик раніше; вона застрягла у синтетичному полотні. Всовую всередину панчохи руку й витягую: висюлька від сережки у вигляді хрестика з білого золота. Запихаю її собі в кишеню, а серце тим часом калатає так, що ледве не вискакує з грудей. Зазираю до спальні:
— Мамо, ці панчохи не твої, правда?
— Ні, я не ношу такого кольору. Де ти їх знайшов?
Зливи так і не було. Гірські вершини розпороли набухлі водою хмари, над горами дощ і пролився. Деякі з хмар усе ще зберігають загрозливу свинцеву барву, але інші вже набули інших відтінків, від темно-сірого до блакитного, навіть білого. Вітер стих. Верба виглядає у вікно, оцінюючи обстановку й чекаючи на смс-ку від одного свого приятеля, який живе внизу, біля моря.
Хрестик і досі в кишені штанів, які я вдягав учора. Я поглядаю на них: он висять на стільці, де лежить стосик випрасуваних речей, що їх мені ліньки розкласти на полиці в шафі. В мене складається таке враження, що коли штани там і залишаться, а звідти згодом опиняться у пральній машині, коли через три чи чотири дні повернуться сюди вже випрані й випрасувані і займуть місце зверху на стосику, то те, що сталося вчора, розсмокчеться само собою і мені не доведеться приймати своє перше справжнє рішення дорослої людини.
Гуркотить грім, від якого дрижать шибки на вікнах, і кладе край сварці, що вибухнула між мамою й Вербою: вона грізним тоном намагається переконати його сидіти вдома, а він тим часом уже взув в’єтнамки й тикає їй під носа мобільного з відповіддю від свого товариша: «Тут уже прояснюється».