Сьогодні вранці я розмовляв по телефону з татом. Він був дуже неуважний, привітав мене з днем народження, а я розповів йому про крадіжку в нас удома. Але він не слухав, там навколо нього були інші люди, він двічі мене перебив, щоб віддати накази португальською. Що, справді? Що, справді? Ото й усе, що він сказав. Він завжди так робить, коли думає про щось своє, але хоче вдати, ніби уважно слухає. Я трохи холоднувато з ним попрощався, і тоді він сказав, що мій подарунок уже в дорозі, має прийти через день–два. Яке мені діло до того подарунка!
Після обіду сиджу над сторінками Ґадда. Сподіваюся знайти там відповідь, але замість неї відчуваю лише збентеженість. Не можу стежити за сюжетом, ціла купа слів і виразів, яких не розумію і яких, як мені відомо, марно шукати в словнику.
До початку навчального року залишається лише два тижні, і Рамона вирішує зробити домашні завдання на літо. Коли я встаю, щоб піти в туалет, вона просить допомогти їй із задачею з фізики. Намагаюся зосередитись, але не можу: як завжди, йдеться про якусь похилу площину з гирею. Відомі — хтозна й навіщо — деякі вимірювані дані (тертя, маса, кут), а тим часом інші — теж вимірювані — приховані, але не через забудькуватість того, хто їх вимірював, а навмисно, з лише йому відомих садистичних міркувань. Кличемо Вербу, який походжає туди-сюди як лев у клітці, шаркаючи в’єтнамками. Ми й оком кліпнути не встигли, а він уже прочитав задачу і розв’язав (що тут думати, проста задачка для другого курсу наукового ліцею!), визначивши прискорення гирі.
Від важкого розкотистого грому дрижать шибки. Я підходжу до вікна. На парковці бачу Вейнову машину, порожню. Але він не дзвонить у двері, і на доріжці до будинку його не видно. Виглядаю у вікно й бачу, що його зупинив Дятел. Напевно, обговорюють крадіжку, візит карабінерів, знайдену мною панчоху, підозри. А я міг би вийти надвір, розкрити долоню і проголосити винуватця, покласти край усім пліткам. Це правда, що в мене немає доказів, щоб поєднати обидві крадіжки, але я був би сліпцем, якби не вбачав цього зв’язку. Врешті, мої підозри я виклав на цих сторінках уже багато днів тому, перш ніж знайшов беззаперечний доказ.
Через зачинене вікно не чую слів, але бачу жести, гордовиту постать Вейна, тремтіння Дятла. Розумію, що йдеться знову про город, про бак, про сільськогосподарські дурниці, які отруїли нам літо.
Вейн заходить до хати хвилин через десять, коли дощ уже періщить. Фінальне шоу перенесли у зв’язку з неготовністю сцени. Вейн заходить, гепнувши дверима, і вигукує «А щоб тобі!», звертаючись до погаслої від дощу цигарки, яку тримає між пальцями.
— Якщо комусь іще не ясно: я все це роблю заради вас! — починає свою промову, стоячи на середині килима і навіть не привітавшись. — Якби не ви, я б отому йолопу вже набив пику тричі! Старий — не старий, глухий чи хворий, — мені начхати! Нікому не дозволено говорити зі мною таким тоном! Я вже й так аж занадто терпляче й чемно з ним поводився! Казав же: я сам куплю тобі нового бака! І гроші давав: на, бери! Тому що я добрий, ось перед вами добродій-кретин! Але нічого не поробиш, той уперся як баран: віддай мені мого бака! Каже, що він — його, що то він колись позичив його виконробові. Каже: якщо я не поверну його, то він сам прийде й забере його з садка. Каже, що я — хам, а з хамами інакше не можна. А я його попередив — ви всі свідки! — коли він перейде через межу на мою територію, нехай потім не нарікає! Хочеш нажити собі проблем? Переступай межу. Переступай, переступай, якщо тобі так свербить. Але потім не дивуйся, якщо тобі віддасться так само! Отоді й пошкодуєш, що переступив!
Рамона кидає свої задачі з похилими площинами й біжить обіймати батька. Мама підходить і гладить його по голові. Ми з Вербою робимо один крок уперед, щоб висловити нашу солідарність, але разом із тим і не виставити себе останніми йолопами.
Коли настає час вечері, Вейн заводить розмову про крадіжку. На його думку, її вчинили «Преторіанці», тепер ясно як день. Вони нас оточили, побачили, що ми не здаємося і, — раз! — обхитали нас за першої нагоди, коли нас уперше за літо не було вдома. Коли ми наткнулися на них у провулку, вони, можливо, стояли на шухері, поки їхні напарники обчищали нашу домівку, під приводом того, що наглядають за будинками бабці й Дятла.
Я мовчу, втупившись у тарілку. Врешті я вирішив забрати хрестика зі штанів, перш ніж ті потрапили до пральної машинки. Я помацав себе по кишені, щоб переконатися, що він і досі там, що правда — геть інша і знаю її лише я. Від усвідомлення цього мені паморочиться у голові.