Ми з Вербою збентежено перезираємося. Оскільки всі мовчать, бабця вирішує, що треба розжувати і так усім зрозуміле:
— Ясно? То був хлопець за викликом! Жиґоло!
Бабцина розповідь впливає на мене по-своєму: я заспокоююся. Уявляю себе на місці того Джанлуки, який лягає у ліжко зі старими жінками за гроші. А, може, й не за гроші, а за подарунки, ходить із ними разом на шопінґ. Яка різниця, одна піхва нічим не відрізняється від іншої, — так він, напевно, міркував. Можу спати зі старими по роботі, а з молодими — заради кохання. А можливо, ще й із чоловіками — яка йому різниця.
Запитую в себе, чи зміг би я отак. Намагаюсь уявити собі тіло старої в душовій кабінці, коли підглядаю за нею крізь замкову щілину: обвислі груди, широкі, розпливчасті темні кола з кількома волосинами навколо сосків, пласкі, зморшкуваті сідниці, кущисте, вицвіле волосся між ногами, яке тягнеться стежинкою аж до пупка.
Куди я подів хрестика? Ця думка охоплює мене зненацька. Дивлюся на стіл, бо мені здавалося, ніби я поклав його перед собою, але його там немає. Піднімаю серветку, шукаю в кишені, дивлюся на підлозі під ногами.
Нарешті помічаю його між пальцями Вейна, він зрадницьки поблискує у світлі люстри. Хрестик то зникає, то знову з’являється, Вейн крутить його між пальцями як заправський фокусник. У якусь мить розвертає гострим кінцем до вказівного пальця, ніби хоче проштрикнути шкіру, запхати металевий предмет собі в плоть.
Дієґо викликали наступного дня. Вейн наказав йому з’явитися до нас додому. Гадаю, це влаштовано насамперед для моєї матері, щоб довести їй, ніби все можна владнати у сімейному колі, коли докласти трохи спільних зусиль.
Ми всі сидимо на дивані — мовчки, в ряд, як у залі очікування. Коли Дієґо входить, то поглядає на нас зачудовано й нахабно. Чи то, може, він такий під дією наркотиків. Кросівки білі-пребілі, нові шорти з бічними кишенями, майка з написом «Чикаго Буллз», бейсболка з логотипом, якого я не знаю. Дредлока не видно; напевно, він закрутив його під бейсболку.
— Ого, скільки вас тут! Усі зійшлися! — промовляє недоречно веселим тоном.
— Ходи-но сюди на хвилинку, — відповідає йому серйозно Вейн. Вони виходять до кухні.
З дивана ми лише чуємо їхні голоси, бо вони стали так, щоб ми їх не бачили. Рамона притиснулася до мами, хапає її за руку, стискає, ніби сидить у літаку, що от-от має злетіти. Я — поряд із Вербою, плече в плече; він — молодший брат, але вищий на зріст, кремезніший; відчуваю, як грають його м’язи на руках поряд із моїми.
У кухні відбувається справжній допит: де ти був у четвер увечері? На вечірці. На вечірці в кого? Якщо я зателефоную іншим запрошеним, вони зможуть підтвердити, що ти там був? Дієґо і надалі погигикує: та чого тобі треба, тат? Чого ви до мене причепилися? Я ж кажу тобі, що був на вечірці! Ти що, мені не віриш? І так — уже кілька хвилин: у відповідь на запитання лунають інші запитання.