— Ти знав, що тут сталася крадіжка, чи ні?
— Не знав я, тату. Мені дуже шкода. Крадіжка? Яка ще крадіжка?
— А які бувають крадіжки, по-твоєму?
— Ну, різні бувають: можуть чимось опоїти хазяїв, щоб заснули; можуть зв’язати; а можуть обікрасти, коли нікого немає вдома.
— Бачу, ти на цьому добре розумієшся.
— Ну, досить подивитися телевізор, почитати газети, не треба бути...
— Годі вже, замовкни! Я знаю, що це ти вчинив! Разом із кимось. І зараз ти мені скажеш, із ким. Але придумав усе ти.
Дієґо регоче, і в цю мить я чую перший удар — глухий звук, як буває, коли Лаура пересуває диван і гепає ним об стіну.
— Тату, мені ж боляче!
— І має бути боляче. Буде ще гірше, якщо не припиниш клеїти з себе дурня.
— Тат, я не знаю, про що ти говориш! Клянуся.
Чую ще один удар, схожий на перший. Але цього разу Дієґо схлипує.
— Дякую, тату. Дякую за виховання. Але мені дуже боляче, татку.
— Оце ти впізнаєш?
— Зараз гляну. Схоже на хрестик.
Дієґо і надалі вдає із себе дурника, гигикає, заробляє ще пару ударів, чи ляпасів, чи стусанів, не можу сказати напевне. Але відмовляється. Заперечує, не поступається ані на міліметр, каже, що не розуміє сенсу цієї розмови. Він був на вечірці, йому шкода, що сталася крадіжка, але він тут ні при чому. Хрестик — його, це правда, але він загубив його, коли був у нас востаннє.
— Це правда, що ти торгуєш травою?
— Травою? Якою травою? Може, ще й сіном і комбікормом?
За такий дотеп заробляє ще сильніший удар, від якого йому перехоплює подих.
— Дякую, тату. Так... за виховання.
Цього разу враження таке, ніби його голос лунає з печери.
Рамона не витримує, плаче, підхоплюється з дивана. Мама намагається її втримати, але вона вже біжить до кухні.
— Годі! Прошу тебе, годі! — кричить вона, звертаючись чи то до Дієґо, чи до батька. Бачимо її на порозі і не знаємо, поспішати до неї чи залишатися на дивані.
— Привіт, сестричко! Як там Філіпо, на вершині успіху?
— Ні, татку, прошу тебе, не треба!
Лунає ще один удар. Я дивлюся на маму, намагаюся зустрітися поглядом із Вербою. Тепер нам страшно, боїмося, що станеться щось жахливе.
— О, ні! Дієґо, ні!
Рамона у відчаї, вже ридає. Вейн із Дієґо аж занадто надовго притихли, ми з Вербою підскакуємо на ноги й кидаємося до кухні, мама — слідом. Бачимо моторошну сцену. Дієґо навів на Вейна дуло пістолета. Дятлової «беретти», I suppose[40].
Рамона прикрила рота руками, хрипить, не в змозі відвести очей від батька. Вейн стоїть непорушно, дивиться в очі Дієґо, як гіпнотизує свою жертву кобра.
Ми теж перелякано завмираємо. Дієґо відступає, задкує до вхідних дверей. З його губи тече кров, одна щока почервоніла. Закладає пістолет за пояс шортів іззаду, відчиняє двері.
— З вашого дозволу, — киває мамі на прощання, перш ніж вийти.
Не знаємо, що казати, будь-які слова здаються зараз зайвими. Сидимо всі разом в одній кімнаті в цілковитому мовчанні, просто щоб скласти одне одному компанію. Верба з Рамоною відволікаються ненадовго, щоб відповісти на смс-ки по мобільному. Я сиджу в кріслі сам, тримаю в руках свій роман. Переглядаю написане, виправляю, викреслюю слова або фрази, які мені не до вподоби, записую те, що сталося.
Надворі тим часом починає гриміти. Якось аж штучно, що це відбувається саме зараз, коли напруга в моєму романі досягла найвищого рівня. Але так воно і є. Я все одно про це пишу, хоча мене потім і зможуть звинуватити у занадто банальному прийомі.
Найвищі вершини гір не видно, Саґро вже зовсім сховався у хмарах, Альтіссімо от-от поглине чорна в’язка маса, що загрозливо насувається на долину.
Дзвонить мобільний Рамони. Мелодія дзвінка нова, але гучність встановлено на мінімум, і вона відповідає майже відразу, позбавивши нас можливості прослухати останній хіт. Рамона каже «алло», повертається до Вейна й самими губами промовляє ім’я Філіпо. Чекає секунду, говорить по телефону, поки піднімається сходами нагору і зачиняється у себе в кімнаті.
Зараз десь п’ята година вечора. Можливо, шоста. Ми почуваємося спустошеними, все зруйновано. Уникаю розмов. Зачекаю до завтра, мені треба з цим переспати, але я не збираюся відступати. Нехай усі затямлять: або повернення викраденого, вибачення, вилучення пістолета, гарантія, що таке більше ніколи й нізащо не повториться, або я подаю заяву. Виходячи з поведінки Дієґо, сподівань на мирне вирішення справи залишається все менше.