Несподівано і недоречно дзвенить вхідний дзвінок, від якого кров стигне в жилах. Ми мовчки перезираємося. Мама йде до домофона. Пирхає, розвертається до Вейна. На екрані відео — розмите, нечітке, хоча й впізнаване зображення грубого профілю Дятла.
— Прошу тебе, поводься спокійно, — каже мама. — Хочеш, я сама вийду?
Але Вейн заперечно хитає головою, відчиняє вхідні двері і йде до хвіртки. Коли виходить за ворота, я підходжу до вікна вітальні, навстіж розчиненого через спеку і попри невблаганну грозу. Вчорашній дощик не послабив напруження, а гроза ніяк не вибухне. Я тримаю під рукою свій зошит і готуюся записувати якомога швидше й точніше їхню розмову.
— Кажи хутчіше, в мене мало часу, — починає Вейн.
— Я лише на пару слів: віддай мені мій бак, інакше я сам його заберу.
— Ти мені вже всі мізки виїв своїм баком!
— Ну, якщо виїв, нарости собі нові, але бак віддай!
Отакої, дивно, що пиріг із «Нутеллою» не завадив фронтальній атаці.
— Послухай, сьогодні мені не до цього. Хочеш бак? Приходь і забери, виродку. Спробуй переступити через оцю плиту і побачимо, що з цього вийде!
— Якщо ти так ставиш питання, то бак мені більше не потрібен.
— Он як! Молодець! Допетрав нарешті? Дійшло до тебе?
— Бак мені більше не потрібен, — повторює Дятел, — віддай мені мої п’ятнадцять тисяч євро. Я все знаю.
Те, чого ми так боялися, таки сталось. Бабця все чула, тільки вдала, що нічого не знає, і все розповіла. Дятел нетямиться від злості, труситься від голови й до п’ят і не збирається відступати.
— Віддай мені п’ятнадцять тисяч євро, що вкрав у мене твій синок. Або сам віддай, або я піду до карабінерів.
Вейн не відповідає, запалює цигарку.
— Мабуть, ти щось переплутав. Може, ти мав на увазі п’ятнадцять тисяч євро, що поцупив твій онук?
Дятел збентежений; цього Вейн і добивався. Напад — найкращий захист, головне — обхитати, знешкодити фланги, якщо тебе в лоб атакують головні сили супротивника.
— Мені карабінери сказали. Коли приходили до нас з оглядом, то повідомили, що основні підозри падають на твого внука.
Вейнів блеф настільки очевидний, що коли б Дятел був не таким йолопом, він би розреготався йому в обличчя.
— Хоча чому тут дивуватися?! Він же голубий, як усім відомо, от і доводиться платити за послуги. Одного тижня йому в зад вставляють прутня іспанці. Другого тижня закортить німців. А наступного йому чорних подавай. Іноземні прутні он які дорогі, тут нічого не поробиш! І платити доводиться готівкою: бам-бам-бам.
Ономатопея супроводжується вульгарним жестом рук: ребро однієї різко падає на долоню другої, ніби пачки грошей сиплються згори.
— Годі! Ти переступив усі рамки!
Це втручається бабця. Заходить на подвір’я через свою хвіртку, за якою досі ховалась (отака наша бабця, завжди вона десь ховається!), і готується до сутички з Вейном.
— І де вони, ці твої рамки?! Хто їх визначає, ви?! Ми всі знаємо, та й вам добре відомо, що його онучок — гомік і тільки й мріє, аби хто йому вставив. Чи ні?
Бабця не знає, що сказати. Поглядає на Дятла, хапає його за тремтячу руку. Але той виривається, розвертається і йде до своєї хати, ніби цілком переможений або розчарований мовчанням своєї подруги. Вона знала, а йому нічого не сказала. Бабця залишається стояти, не може придумати нічого розумного. Така простодушність у її вісімдесят років викликає у мене жаль, мені навіть захотілось кинутися їй на допомогу. Досить відповісти, що справа не в цьому, не має значення, що подобається і що не подобається Ніколасові. Але бабця розгубилася, бурмоче щось нерозбірливо, чим Вейнову броню не пробити. Не знає, як йому протистояти. Наголошує на вихованні, на повазі до старих: ти перегнув палицю, примовляє, не можна так розмовляти з літньою людиною. Я ж бо чула, про що ви говорили. Я знаю, що то справа рук Дієґо.
— Ану, відійди!
Ось знову з’явився Дятел, виринув із-за бабциної спини. Коли та відступає вбік, бачимо, як піднімається дуло Пушки. Наведене прямо на Вейна. Поганий видався день, я вже вдруге про це...
ХХХХ
Останній зошит обривається на середині фрази, яку я мимоволі завершую вголос самостійно, все ще лежачи на дивані. Слова завмирають у мене в горлі, здавленому чимось на кшталт схлипування. Я не в змозі вдихнути, підхоплююся на ноги, щоб жадібно вхопити ротом повітря. У мене таке відчуття, ніби я щойно пробіг стометрівку, хоча й давно не тренувався, — що таки правда. Після подібного фізичного напруження багато хто починає блювати, інші падають на землю.