Почерк майже нерозбірливий, стенографічний. Я не впевнений, що правильно розібрав усе написане. Вдруге проглядаю останні сторінки, щоб надати можливість Марчелло сказати те, що він намагається висловити. Мене перебиває дзвінок телефона, який лежить на чайному столику. Чорний, блискучий і деркотливий, він заходиться дзенькотом, наче здоровенний, грізний жук. Я нахиляю його до себе екраном і бачу, що телефонує дівчина-ріелторка. Вона мені вчора, мабуть, сказала своє ім’я, але я слухав її лише перші п’ять хвилин. На екрані світиться напис «дурепа з аґентства».
— Сподіваюся, я вас не потурбувала, — починає вона своїм деренчливим голосом. — Але завтра субота, а я ж вам казала, що аґенція з переїзду... Отже, я хотіла запитати, чи...
Я починаю її заспокоювати, заручившись усією терплячістю, на яку здатний; повторюю, що я вже закінчив і що працівники аґенції з переїзду можуть приїхати о четвертій, що я потім сам усе позамикаю і завтра завезу їй ключі, а якщо офіс буде зачинено, то вкину їх у поштову скриньку.
Я добре все пам’ятаю, але якось уривками. Починалася гроза, це правда... Блискавки над горами я теж уявляю, коли заплющую очі. Марчелло запевняє, що того дня насувалася страшна гроза, а мені кортіло податися на море. Але я такого не пригадую. Зате в моїй пам’яті чітко закарбувався образ Марчелло, який пише, стоячи біля вікна або обіпершись на тумбу для телевізора. Дивиться і записує. Слухає і записує.
У свідченнях (мало достовірних, у свою чергу), що їх я надав того дня, події відбувалися набагато повільніше, ніж їх описує Марчелло. Сварка між Дятлом та Вейном (я вже й сам мимоволі почав використовувати ці прізвиська!) точилася дуже довго, непослідовно, з перескакуванням з одного на інше, із тисячами дорікань та обвинувачень, у розповіді Марчелло опущених на розсуд автора, — чи то я не зміг їх розібрати. Марчелло наводить стислий переказ, виділяє основні фрази, додає кілька своїх, вигаданих. Ми визирали надвір з вікна. Під час сварки виникло кілька довгих пауз. Вейн відходив від воріт, потім повертався, знову щось кричав. Дятел робив так само, але повільніше. Нарешті до них приєдналася ще й бабуся. Згодом — ось іще одна дуже яскрава згадка! — я зголоднів і пішов до кухні перекусити. Я поставився до сварки між Вейном та Дятлом як до футбольного матчу, де завжди трапляються затяжні паузи, під час яких глядачі жують хот-доги, запиваючи їх чимось, а під час перерви між періодами спостерігають за виступами чирлідерок з їхніми багатослівними речитативами. Якщо подумати, все це неймовірно абсурдно. Абсурдний мій перекус, тоді як Марчелло завзято щось писав, абсурдні Вейн зі своєю цигаркою і Дятел з рушницею.
Поява на сцені Пушки була не такою несподіваною і значно більш передбачуваною, аніж про це розповідає Марчелло. Коли втрутилася бабця, а Дятел пішов додому, Вейн крикнув йому вслід зневажливо: «Ну, і куди ти пішов? Що, образився через свого внучка-гоміка й біжиш по рушницю? Зачекай хвилинку, я теж візьму карабіна і влаштуємо “Рано опівдні”»[41].
Але Вейн самовпевнено залишився неозброєним. І коли Дятел повернувся з рушницею в руках, бабця довго намагалася його вгамувати, навіть пригрозила сама зателефонувати карабінерам. «Біжи, дзвони», — відповів їй Дятел і саме в ту мить справді навів зброю на Вейна.
«Віддайте мені мої п’ятнадцять тисяч євро! Негайно!» — кричав він, погрожуючи Пушкою. А Вейн став знущатися з нього: «Ага, зачекай, зараз, гаманця дістану. Якщо дам тобі двадцять тисяч, знайдеш решту? Ой, ні, зачекай! Ти сказав євро чи лір? Бо якщо євро, доведеться йти до банку, я такі гроші в шухлядці не тримаю».
Коли у виставу вступила Пушка, надвір вибігла й мама і тільки потому вийшли і ми з Марчелло. Тоді він покинув ручку й зошит, а я, напевно, лишив свою дурну канапку, яку приготував для перекусу. Під час усього того гармидеру нікому не спало на думку покликати на допомогу, ніхто не зробив найочевиднішої речі: набрати 113[42].
«Ну ж бо, стріляй! — кричав Вейн. — Стріляй! Але пам’ятай: прямо в серце, Рамóне[43]! Інакше я з тебе потім шкуру зніму!»
Моя мати благала Вейна припинити, не дражнити старого, а Дятла вмовляла опустити рушницю. «Ти здурів? — кричала. — Припини негайно!»
Паралізований від страху, я міг тільки сковтувати слину. За моєю спиною плакала Рамона. Марчелло стояв поряд зі мною на стежці, що вела до воріт. Не знаю, про що він думав. Вигляд у нього був зосереджений, але відсторонений. Оскільки він уже не записував, я вирішив, що він намагається запам’ятати кожну дрібницю, щоб потім викласти все на папері.
41
«Рано опівдні» (англ. «High Noon») — американський кінофільм 1952 року в жанрі вестерну з Ґері Купером та Ґрейс Келлі у головних ролях. Фільм знятий Фредом Цинеманом за сценарієм Карла Формена на основі новели Джона В. Канінгема «Олов’яна зірка».
43
Алюзія на цитату з класичного фільму-вестерну Серджо Леоне «За жменю доларів» (англ. «A Firstful of Dollars», італ. «Per un pugno di dollari»; 1964 р.), першого спагеті-вестерну з так званої «доларової трилогії» Моріконе «За жменю доларів». Головну роль виконує Клінт Іствуд.