Вейн ніби очманів; напевно, весь адреналін того дня ударив йому в голову. Можливо, після всього, що сталося між ним та Дієґо, йому хотілося померти — нехай у перестрілці, принаймні спробувати. Він повільно рушив уперед, вийшов за ворота. Дятел відступав, його руки все помітніше трусилися, йому все важче вдавалося тримати Пушку наведеною на Вейна. Складно було второпати, чого хотів Вейн: чи то наблизитися й забрати рушницю, чи то продемонструвати власну сміливість, зневагу до смерті і тим змусити супротивника самому опустити зброю.
Якщо Вейн робив крок уперед, Дятел відступав на два, непевно шаркаючи ногами у своїх старих зношених сандалях. «Опусти рушницю», — просила його мама, плачучи. «А ти стій на місці! Куди ти йдеш?» — зверталася до Вейна.
Побачивши, що Дятел і не думає опускати Пушку, Марчелло обійшов маму, став між двома чоловіками, розвів руки в боки — однією долонею у бік Вейна, а другою — до Дятла, як арбітр під час боксерського поєдинку. «Куди ти? Негайно повернися!» — кричали йому жінки.
«Можна мені щось сказати?»
Марчелло часто так говорив, це правда, і майже завжди це діяло. Але не того дня. Вейн сердито мотнув головою, і він відійшов убік. Дятел тим часом відступав непевною ходою на тремтячих ногах, його трусило, здавалося, що він ось-ось перечепиться або знеможено впаде. Раптом Вейн прискорив крок, простягнув руку до рушниці.
У серце, Рамóне!
Напевно, Вейн гадав, що опинився в одному зі своїх улюблених вестернів, а ми могли лише безсило спостерігати за його фільмом. Збентежені, чекали щасливого кінця, або пострілу, або того й іншого. Ось між ними вже залишилося метрів зо два, не більше. Все, перемога — іще один урок в науку всім нам.
Могло так закінчитись?
Я сотні разів думав про це, і певною мірою ця думка перетворилася для мене на кошмар, що не давав мені спокою протягом останніх п’ятнадцяти років.
Ось Дятел опускає зброю чи падає. Принаймні спотикається, втрачає рівновагу, Пушка задирається догори дулом, і лунає постріл, від якого кров холоне в жилах і повертає нас усіх із фільму до реальності.
Хіба таким чином не досягалася гідна нічия, для обох? Вейн міг вважати такий кінець власним тріумфом, хизуватися ним як бард-вояка, оспівуючи один із найвідчайдушніших своїх вчинків (хоча в душі й немало переляканий отим надлишком зухвалості, що міг коштувати йому життя).
Зі свого боку Дятел міг списати все на хитку плиту під ногою, або на біль у коліні, чи на артроз. З певною часткою фантазії та хитрості міг сказати, що його падіння було, звичайно, запрограмованим і що вистрілив він у повітря теж навмисно. З іншого боку, хіба він міг зруйнувати життя розлученій жінці, домогосподарці з двома дітьми, тільки заради того, щоб заткнути горлянку нахабі?! Родина — на першому місці.
У мій альтернативний фінал, мабуть, десь закралася груба помилка. Так не могло бути, я пропустив щось основне у природі головних героїв, якими рухала, очевидно, значно багатогранніша жорстокість, або навпаки: їх підштовхували такі примітивні й звірячі інстинкти, що не вписувалися ні в які розумні рамки.
Вейн повинен був остаточно принизити Дятла, змусити його капітулювати, напудити собі в штани прямо на наших очах. Або ж прийняти постріл у груди. Інших альтернатив не було.
Вейн ступив іще крок до Дятла, і рушниця вистрілила, — я так і не зрозумів насправді чому. На суді Дятел заявив, що спіткнувся у своїх зношених сандалях, послизнувся, і пальці інстинктивно натиснули на курок. Мені таке пояснення завжди здавалося надуманим адвокатами.
Минула секунда, дві, три після пострілу, а Вейн усе ще стояв на ногах. Ми дивилися йому в спину, я все чекав, що він ось-ось упаде, що на його спині почне розтікатися кривава пляма. Жінки плакали. Я остовпів, мов загіпнотизований, теж плакав, але мовчки, не відривав очей від Вейнової спини, чекаючи, коли та почне червоніти.
Однак Вейн розвернувся — на грудях ані сліду. Глянув назад, глянув праворуч, де стояв Марчелло. І тоді ми всі теж глянули у тому напрямку.
Карабінери прибули, коли все закінчилося. Їм зателефонував Паоло після пострілу. Коли прибула «швидка», у мого брата вже не було пульсу. Саме лікарі утримували Вейна після того, як забрали з його рук тіло Марчелло, щоб він тими самими руками не забив Дятла до смерті.
Протягом усіх минулих років я сотні разів прокручував подумки цю сцену. Для кожної репліки у нашому містечковому театрі абсурду чітко визначено місце й час, вони ніби лунають знову, краючи мені серце смутком і відчаєм. Як та мить відразу після пострілу, коли мама біжить, на ходу зриває з себе фартух і притискає його до грудей Марчелло. Щоб зупинити кров чи щоб приховати її?