Що сталося з нами?
Я через два літа закінчив ліцей. Під час навчання в університеті кожне літо проводив у Бразилії, з батьком. Я робив це заради нього, щоб допомогти йому подолати глибоку депресію, і заради себе самого, бо не міг більше залишатися вдома.
Остаточно я перебрався до Бразилії у 2009 році, коли працював над дипломом з економіки й торгівлі. Мене взяли на роботу в комерційну службу компанії «Алмейда Трейдінґ».
Згодом я одружився з дівчиною-бразилійкою, яка подарувала мені доньку Марчеллу. Після мене одружилася й мати, вийшла заміж за Вейна.
Одного дня, з’явившись із черговим пирогом і згадавши про те літо, хоча ніхто її про це й не просив, бабця видала останній зі своїх недоречних коментарів. Мене тоді якраз не було, а тому не можу сказати, що́ саме вони наговорили одна одній, але відтоді мама спалила всі мости і припинила з бабцею спілкуватися. Бабця померла три роки тому, проживши вісімдесят дев’ять років із мізками дев’ятнадцятирічного дівчиська.
Ніхто так і не подав позову на Дієґо через крадіжки. В усій метушні тих місяців колишня дружина Вейна змогла переконати його, і вони вирішили надати синові другий шанс, адже горя було й так забагато. Дієґо повернув мамі коштовності, а мама, яка в той час сиділа на транквілізаторах, особливо не наполягала.
До в’язниці Дієґо потрапив уже пізніше, і, наскільки мені відомо, тепер тільки те й робить, що потрапляє за ґрати майже відразу після чергового ув’язнення. Рамона вийшла заміж за Філіпо, як тільки їй виповнилося вісімнадцять років. У двадцять народила сина, а у двадцять один — розлучилася.
Я виходжу надвір, хочу пройтися по зарослому бур’яном подвір’ї. Вийшовши через хвіртку, йду до смокви біля Дятлового будинку. Її давно не обрізували, а тому вона перетворилося на дичку, але таки вижила.
Погода стоїть гарна, я зупиняюся на хвилинку, щоб обвести поглядом Апуанські Альпи, намагаюся розпізнати ті вершини, які згадує у своєму романі Марчелло. Впізнаю лише Саґро, бо вона найпримітніша. Мобільним роблю фото для батька, покажу йому потім, коли повернуся додому, в Бразилію.
Від альтанки нічого не залишилося. Дятлова хата замкнена, видно, що давно покинута, навіть таблички «Продається» немає.
Озираюся довкола, знаходжу місце, де Марчелло востаннє опустився на землю. Кладу коробку із зошитами в тіні смокви, якусь мить стою непорушно, вдихаючи солодкуватий запах листя. По дорозі сюди я помітив квітки кульбаби, що пробилися поміж плитами, вирішую нарвати букетик і покласти на землю, перш ніж іти.
Обабіч від альтанки колись була невисока кам’яна огорожа, рештки якої я розгледів лише зараз, бо вона рясно поросла бур’яном і травою. Рву квітку, ще дві. Так, зриваючи, доходжу до огорожі. Там, у траві, помічаю якийсь малюнок, ніби картонку. Розсуваю руками довге, гостре зілля. Бачу пофарбовану в зелене алюмінієву табличку. Впізнаю і її: та сама, що Недо привіз Дятлові з Америки. Читаю її й думаю: я — серед тих, хто вижив.
[Нижче наведено табличку, напис англійською:
ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ
У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯТИМЕМО
БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ
ПО ТИХ, ХТО ВИЖИВ, СТРІЛЯТИМЕМО ЗНОВУ]