Ієн накрутив свою волосінь на котушку, перевірив приманку й став на рівні, щоб знову закинути. Він помахав вудилищем туди-сюди, слухаючи шурхіт котушки, що відпускала волосінь, а тоді опустив її у воду. Приманка виплила на поверхню, а потім занурилася, легко, майже безшумно. Непоганий кидок. Він почав повільно крутити котушку, волосінь утворювала на воді делікатний V-подібний малюнок.
– Дістав сьогодні роботу, – сказав він за якийсь час.
– Так? – сказав Піт.
– Так. Батько сказав, що мені цього літа треба попрацювати. І в суботи теж.
– Ти ще матимеш час рибалити?
– Та звісно. Я працюватиму з восьмої до шостої. Вечори й далі будуть вільні.
Піт кивнув. Він приглядав за крамницею влітку, доки його дід працював гідом для туристів, які вдавали з себе мисливців і були в захваті від ідеї мати справжнього, живого гіда-індіанця. «Знайшов собі одного старого індіанця в лісах у Північному Онтаріо», – розказуватимуть вони своїм друзям, повернувшись у доглянуті передмістя Торонто, Чикаго чи Нью-Йорка, недбало киваючи на ведмежу голову, прибиту до стіни у вітальні. «Знає ті краї, як свої п’ять пальців».
– На фермі Артура Данна, – вів Ієн далі рівним голосом. Він скрутив котушку, перевірив приманку й знову закинув. Він знав, що Піт із цікавістю на нього дивиться. – Подумав, що це буде краще, ніж скніти у місті. Була робота в аптеці, але мені не всміхається стояти за прилавком усе літо, слухаючи, як люди скаржаться на головні болі.
Піт мовчав.
– Або як жінки скаржаться на… жіночі болячки, – продовжував Ієн, а тоді змовк, раптом замислившись, чи може це бути проблемою його матері. Менопауза. Він прочитав про це, переглядаючи батькові книжки в пошуках чогось – взагалі будь-чого – про секс. Прочитане викликало в нього огиду. Але його мати була ще надто молода для таких проблем. Вона була на дев’ятнадцять років молодша за батька й народила Ієна тільки у двадцять. – Або як старі чмирі скаржаться на врослі нігті. Мені медичного лайна й удома вистачає.
І далі мовчанка. Складність обманути Піта полягала в тому, що вони знали один одного надто довго. Друг, який знає тебе з чотирирічного віку, знає тебе по-справжньому, тоді як батьки тільки думають, що знають.
Вони рибалили. З другого берега затоки почувся гул підвісного двигуна й поступово затихнув, коли човен обійшов ділянку суші, що виступала у воду. Знову запала тиша. Потім дві гагари стали гукати одна до одної, сміючись над якимсь своїм меланхолічним жартом, їхні крики перелітали над водою туди-сюди. Дерева вздовж берега почали втрачати колір, із соковито-зелених стаючи чорними.
– Стояти за прилавком – це просто стояти, чувак. Працювати на фермі – це працювати, – сказав Піт, наче й не минуло десяти хвилин. Він смикнув вудилище, почекав секунду-другу, а тоді різко потягнув волосінь. За фут від нього на поверхні води показалася форель. Він схопив її й закинув у човен. – Ти міг дістати роботу на тартаку, – вів далі він, наживляючи гачок і знову кидаючи його за борт. – Тобі дістати роботу було б раз плюнути. Твій батько там кожному щось пришивав назад.
Вони поставлять тебе за старшого через три дні щонайбільше, а за два тижні керуватимеш усім тартаком. І платитимуть добре. Більше, ніж Артур Данн зможе собі дозволити.
– Так, – відказав Артур, – але хто захоче все літо пропрацювати на того Фітцпатріка? Артур Данн ліпший за нього в сто разів.
Піт висмикнув чотиридюймового окуня, надто маленького, щоб його був сенс залишити. Він витягнув з нього гачка і кинув назад у воду.
– Ти міг піти працювати офіціантом у «Гарперзі». Там поставив чашку з кавою, тут поставив чашку з кавою. Добрі гроші, легка робота… Або в бібліотеці. Або на заправці. – У нього смикнулася волосінь. Знову крихітний окунець, з видною від попереднього разу діркою в губі. Піт підняв його на рівень очей і запитав: «Де твоя голова, чувак?». Рибина вражено роззявляла рота. Піт кинув її за борт. – Або в господарській крамниці. У «Вулвортса». На пошті. Це все було б краще за роботу на фермі. Особливо на фермі Артура Данна.
– Та хороша в нього ферма, – сказав Ієн м’яко. – І коні круті.
– Коні? – Піт глянув на нього, хитро примружившись. А тоді раптом широко усміхнувся.
– Що таке? – запитав Ієн із викликом.
– Нічого, – відповів Піт. – Узагалі нічого.
Вони порибалили ще з годинку, але щука не зацікавилася, і коли Піт утретє зловив того малого окунця, здалися й рушили додому.