Він розумів, що ні в чому неможливо бути впевненим, якщо це стосується Джейка. Він ніколи не знатиме, що Джейк думає чи наміряється зробити, ніколи не знатиме його мотивів, ніколи не розумітиме його ні на йоту.
Тож тепер він не міг визначити, що робити. Якою мірою довіряти своїм внутрішнім відчуттям, як серйозно сприймати слова преподобного Марча. Він не сумнівався, що Джейк тиснув на Лору. Може, її засмучувало питання, переїжджати їм чи ні, але він був певний, що не тільки це. Майже певний.
Що він міг вдіяти? Міг попередити Джейка, але це було небезпечно, бо могло дати зворотний результат. Якщо Джейк грав у гру, залицяючись до Лори, просто щоб його помучити – інакше він, безсумнівно, уже б її кинув, – це точно підштовхне його до дій.
Звук, схожий на скрип, звідкись зблизька, обірвав його думки. Він роззирнувся, намагаючись збагнути, звідки той долинає, аж тут усвідомив, що від Теда. Той намагався щось сказати. Артур нахилився вперед, щоб розчути його слова. Тед спробував ще кілька разів, і врешті зміг вимовити:
– Як там свині? – так це прозвучало.
– Свині? – перепитав Артур, усе ще думаючи про Джейка.
Тед кивнув.
– Добре, – відповів Артур, спершись об спинку стільця. – Дуже щасливі. Ми їх випустили минулого тижня. В садок. Пам’ятаєш садок Лунців? Маленький такий, яблук родить небагато, але красивий. То вони там тепер риються. Здається, дуже щасливі.
Тед знову кивнув, й Артур раптом зрозумів, що той уперше заговорив.
– Гей, Теде, ти заговорив, – сказав він обережно, але, здавалося, Тед сказав усе, що хотів, і більше не проронив ні слова.
Восьме травня 1945 року. Комусь вдалося дістати примірник «Торонто дейлі стар», датований лише попереднім днем, і причепити передовицю у вікно поштового відділення. Заголовок можна було прочитати з другого боку вулиці: «БЕЗУМОВНА КАПІТУЛЯЦІЯ», чотиридюймовими літерами. Місто роїлося від людей; фермери та власники крамниць, працівники тартака, лісозаготівельних таборів і шахт, військові у відпустці, ветерани попередньої війни, матері, бабусі, школярі й немовлята на руках. Нарешті все скінчилося, чи принаймні скінчилася війна в Європі; треба було ще розібратися з японцями, але, певна річ, для цього не знадобиться багато часу.
Прапори з’явилися нізвідки, а також випивка. У Струані не було алкогольної крамниці, але «Бенів бар» вичистили ще до обіду, і, напевно, десь зберігалися чималенькі запаси, бо ближче до вечора ситуація дещо вийшла з-під контролю. Чоловіки ходили вулицями, хитаючись, п’ючи просто з горла, то тут, то там затівалися бійки. Артур привіз матір у місто з такої нагоди, але коли з’явилися п’яні, відвіз її додому. Вона засмутилася. Вона не схвалювала алкоголь навіть у найкращі часи.
– Як це огидно, – сказала вона. – Просто огидно. Я розумію, що люди радіють, але так чинити неправильно. Це неповага до сімей, які втратили синів. А значить, мало не до всіх із них. Я там бачила Марджорі Блек і вона плакала, й Анна Стюббс теж.
Вуста її витягнулися в рівну лінію, але м’яка шкіра під підборіддям тремтіла. Артурові подумалось, чи бачила вона Джейка й частково через це так розсердилася. Джейк і Лора сиділи на сходах банку з гуртом інших дітей зі старшої школи, і Джейк пив щось із пляшки з-під коли, що на колу за кольором схоже не було. Не лише він один, й Артур не надав би цьому великого значення, якби не бачив, як Джейк пропонує пляшку Лорі, а та відпиває, перш ніж віддати її назад. Її обличчя паленіло, а це викликало в Артура думку, що, можливо, це вона відпила не вперше. Тієї ж секунди, коли йому майнув цей здогад, він відчув, як усередині все стиснулося. Чи не споював її Джейк? Чи не користався з цієї нагоди, щоб напоїти її й спокусити? Він відштовхнув цю думку геть, примусив її відступити в ту темну печеру, звідки вона прийшла. Напевно, Джейк просто святкував, як і всі інші, й узагалі не мав ніякого лихого наміру.
Він відвіз матір додому, але сам повернувся в місто. Йому здавалося важливим там бути. Він припаркував свого ваговоза позаду поштового відділення й пройшовся завулком до основної Мейн-стріт. Хтось розпалив вогнище посеред дороги поблизу пошти, й десь із десяток чоловіків зібралися навколо нього, обіймаючись за плечі й виспівуючи «Викочуйте бочку» на все горло. Артур упізнав у них шахтарів. Вони останні шість років провели під землею: війна споживала так багато вугілля, що чоловікам, які працювали у шахтах, коли вона почалася, заборонили кидати роботу, і в їхньому співі починала звучати озлобленість щоразу, коли повз них ішов хтось в уніформі. Артурові скидалось на те, що рано чи пізно там зав’яжеться бійка, тож вирішив іти далі.