Він пройшовся по Мейн-стріт, а тоді повільно повернувся, вдаючи перед самим собою, що не шукає Лори. Тієї шкільної компанії ніде не було видно. Може, вони всі пішли до когось додому або до озера, влаштувати на пляжі свою власну вечірку.
Він стояв на розі банку і спостерігав за натовпом. Чимало чоловіків у формі, дехто перебинтований, хтось на милицях, хтось із рукою в підв’язці, інші просто приїхали додому у відпустку. Вони були такими щасливими. Щасливими й гордими зі своєї перемоги. Зі своєї перемоги, не його.
Раптом він побачив себе таким, яким, безперечно, бачили його інші люди з натовпу: відокремленою постаттю, що стоїть далеко він інших. Він дивився на гурти людей, що співали й сміялися, і почувався таким самотнім, як ніколи в житті. То що, тепер так буде завжди? Оце такий він є? Людина, відірвана від решти, що йде життєвою стежкою сама?
Двоє чоловіків у формі повітряних сил, підтримуючи під руки третього, раптом відійшли від решти, відтягнули свого товариша на узбіччя й тримали його, доки він блював у канаву. «Молодчага! – сказав один із них. – Тепер маєш місце на нову порцію!».
Той, що блював, мав тільки одну руку, й раптом Артур згадав про Теда. Він відвернувся, відчуваючи огиду через жалість до себе й пішов крізь натовп до свого ваговоза.
Напевно, місіс Гачетт побачила, як він під’їжджав, бо відчинила двері, щойно він піднявся сходами. «Артур», – сказала вона й боязко всміхнулася, ведучи його до вітальні. Він сів на свого звичного стільця поруч ліжка. Тедове єдине око було заплющене, тож Артур подумав, що він, мабуть, спить, але через хвилину, не розплющуючи ока, Тед запитав:
– Ти бував у місті?
Тими днями він розмовляв більш-менш нормально.
– Ага, – відповів Артур.
– Як там?
– Шумно. Багато народу. Більшість п’яні.
Тед кивнув. За якийсь час він сказав:
– Це ж лише Європа капітулювала? Гітлер і компанія?
– Ага, – мовив Артур. – Япончики ще б’ються.
Він подумав, чи хотілося б Тедові піти й побачити святкування на власні очі. Його серце стиснулося від думки, що довелося б піднімати скалічене, безноге тіло й нести до ваговоза, намагаючись посадити Теда якось так, щоб він не перекинувся. Раптом він побачив, як вони з Карлом несуть Теда додому, закинувши кожен його руку собі на плече, тягнуть його замерзлою дорогою. Тедове балакуче, веселе сп’яніння. «Оу-оу-оу-одинак. Як жаль, як жаль».
Він прокашлявся.
– Хочеш побачити, що там відбувається?
Тед розплющив око й глянув на нього.
– Ні, – відповів він.
Що було полегшенням.
Місіс Гачетт принесла дві чашки чаю, поставила їх на столик біля ліжка й знову вийшла. Через хвилину вона знову з’явилася у дверях. «Я маю на якийсь час піти з дому», – сказала вона. Щось таке було в її голосі, Артур глянув на неї й побачив, як її лице скривилося від горя. Він швидко відвів очі. Може, закінчення війни розворушило її біль.
– Добре, мамо, – сказав Тед.
Його мати підійшла до ліжка, поцілувала його в чоло й пішла. Вони почули, як від дому від’їхала машина.
– Матері, – вибачливо мовив Тед.
– Ага.
Артур узяв свою чашку чаю. Місіс Гачетт запарила його надто слабким і поклала мало цукру, але він не любив просити, щоб вона зробила його якось інакше.
– Ти питимеш свій чай? – запитав він, не маючи певності, чи Тед зміг би дотягнутися туди, де стояла його чашка.
– Ні, дякую.
Вони сиділи мовчки, Артур ні про що не думав.
– Маю до тебе прохання, – за якийсь час сказав Тед.
– Кажи, – відповів Артур.
– Он комод. – Він кивнув на комода, що стояв з другого боку кімнати. – У верхній шухляді лежить службовий револьвер мого батька. Можеш перевірити, чи він заряджений, і покласти його в нижню шухляду?
Це здалося дивним проханням й Артур мало не запитав нащо; власне, питання мало ось-ось злетіти з його язика, коли причина – єдина можлива причина – спала йому на думку, і всередині нього наче відкрилася прірва. Він сидів, не рухаючись, чуючи луну Тедового голосу в голові. Він відчував своє серцебиття. Відчував чашку в руках. Відчував, що Тед чекає. Ще один спогад повернувся до нього: вони з батьком, у сараї посеред зими, за дверима виє сніговиця. Кінь, збожеволілий від болю. Він облизав сухі губи, поставив чашку, перейшов кімнату й відчинив верхню шухляду. Там лежав пістолет, як Тед і сказав. Артур витягнув його й перевірив, чи він заряджений. А тоді нагнувся, відчинив нижню шухляду, поклав туди пістолета і зачинив її.