– Артуре, він повернеться? – сказала Лора пошепки.
Він не знав, що сказати. Ні, Джейк не повернеться. Може, Артур майже нічого про свого брата й не знав, але це він знав точно. Одружитися і стати батьком ще до двадцятиріччя не входило в Джейкові плани.
Лора боязко на нього дивилася, вглядалася в його обличчя. Він бачив, що вона зрозуміла. Вона видихнула і вдихнула, з тремтінням.
– Що мені робити, Артуре?
Мовчазний Артур. Чоловік, який погано дає собі раду зі словами. Вперше в житті він точно знав, що саме має сказати.
– Виходь за мене.
Він знав, що вона його не любила і що досі любила Джейка. Він знав, що вона вийшла за нього тільки тому, що не мала ніякого іншого вибору. Це нічого не змінило. Він любив її й хотів про неї дбати, і цього було досить.
Він знав, що певні речі будуть важкі, однак насправді деякі з них виявилися важчими, ніж він уявляв. Наприклад, ставлення його матері. Він був приголомшений її реакцією.
– Я знаю, в чому річ, Артуре, – сказала вона, голосом, грубим від злоби, на яку він і не знав, що вона була здатна. – Я розумію, що сталося. Не вчора народилася, знаєш. Я не сліпа. Однак я була сліпа, тепер я це розумію, думаючи, що вона така мила, коли насправді вона з тих дівчат, які затягують хлопців у пастку, руйнують їхні життя, життя тих хлопців, перед якими ще ціле майбутнє. Якщо думаєш, що можеш її сюди привести, ти помиляєшся. У нашому домі й ноги її не буде. На цьому кінець. Якщо вона сюди прийде, я піду. Вирішувати тобі.
Ціле життя намагаючись захистити її від болю, йому було дуже прикро спричиняти їй страждання, але він збирався одружитися з Лорою хай там що. Він запропонував матері побудувати окремий будинок, ближче до міста, але вона відмовилася це навіть обговорювати. Вона поїхала жити до двоюрідної сестри в Норс-Бей, і хоч Артур провідував її, коли міг, мати так йому і не пробачила.
Ніч після весілля теж була важка. Він добре обдумав, як йому варто вчинити, і коли настав час, провів Лору в кімнату його батьків із двомісним ліжком, на якому народилися вони з Джейком, і сказав, що раптом їй щось буде треба, його кімната трохи далі по коридору. Вона підвела на нього очі, з блідим від напруження цього дня обличчям, і полегшення в її очах було важко витримати. Але він боявся, що коли припинить бути йому вдячною, вона зненавидить його за те, що він не Джейк, і єдиним способом цього уникнути вважав нічого від неї не вимагати. Він пообіцяв собі, що зайде в її кімнату, тільки якщо вона його запросить, і стримав цю обіцянку, хоч і минуло довгих два роки, перш ніж однієї ночі вона з’явилась у дверях його спальні.
Однак, коли вона народила Джейкового сина, це було найважче. Бо тоді стала зайнята тільки немовлям, і хоч воно й не було схоже на батька, Артур був певний, що вона бачила Джейка, коли дивилася на дитину. Артур теж його бачив. Він заледве знаходив у собі сили навіть просто дивитися на хлопця. Він знав, що це неправильно з його боку, знав, що Картера ні в чому не можна звинувачувати, і що раз не міг його любити, він мав би хоча б спробувати його прийняти, але це було понад його силу.
Нічого з цього не змінило його почуттів до Лори. Все, чого він дозволяв собі бажати, це щоб вона змогла змиритися з умовами їхнього спільного життя і не звинувачувала його в тому, як склалися обставини. Тож його вразило, коли одного вечора, невдовзі після народження їхньої доньки, Лора підвела очі, сидячи в кріслі біля плити, в яке сідала погодувати дитину, побачила його, всміхнулася й сказала тихо: «Дякую тобі, Артуре».
Він не знав, за що саме вона йому дякує, але бачив, що вона щаслива, або ж принаймні переважно щаслива. Зробити її щасливою перевершило всі його сподівання. Він вважав, що йому неймовірно пощастило.
Минуло майже рівно п’ятнадцять років, коли Джейк повернувся. Певна річ, не варто було дозволяти йому залишитися. Того найпершого дня, коли Джейк прийшов до нього, шкутильгаючи, через поле, всміхаючись своєю знаменитою усмішкою, він мав би сказати йому їхати геть. Але щось таке було на Джейковому обличчі, коли вони підійшли один до одного серед поля, – не розкаяння, Джейк був нездатний на розкаяння, щось на кшталт жалю, визнання минулого, що примусило Артура думати, що, може, Джейк змінився. За п’ятнадцять років можна змінитися, правда ж? І якщо це справді так, то хіба було б правильно виганяти його з ферми за гріхи, які він скоїв, коли був ще мало не дитиною?
А ще зіграло роль його власне щастя – Артурове щастя. Воно багато на що вплинуло. Для нього все склалося так добре; він мав усе, про що мріяв, і навіть більше. Тоді як Джейк, підозрював він, попри чи, може, й через ту його розкішну машину, – ні. Певно, що це вимагало від нього виказати трохи великодушності, трохи милосердя?