І тільки коли побачив Артурове обличчя, Ієн почав відчувати тривогу. Артур і слова не сказав, але щось було в його очах, чого Ієн ніколи раніше не бачив ні в кого, не кажучи вже про Артура. Це був вираз людини, яка досягнула межі, дійшла до краю – так, наче він стояв просто на вершечку якоїсь скелі у своєму серці, і якщо ступить уперед, ніколи не знаєш, що станеться далі. Він став штовхати Джейка через кухню в бік дверей, і коли до них залишалося ще кілька футів, добряче його пхнув, і Джейк вдарився об ширму так сильно, що вона відчинилася й відбилася від стіни, й упав на подвір’я. Лора скрикнула й вибігла, Ієн побіг за нею. Вони бачили, як Джейк намагався підвестися, а Артур нагнувся, схопив його ззаду за сорочку, щоб поставити на ноги, й почав штовхати його в бік машини. Джейк казав: «Гаразд, Арте. Гаразд. Усе гаразд», але його голос був бездиханний, позбавлений вдаваного здивування. Лора побігла за ними. Ієн нерішуче пішов теж, уже передчуваючи недобре, але ще не зляканий, або ж іще неготовий визнати, що зляканий. Він схвалював те, що відбувалося: серйозніше, грубіше, ніж він очікував, але все ж.
Артур із Джейком уже майже дійшли до машини, й Артур, штовхаючи Джейка в її бік, уперше заговорив. Він не підвищував голосу й стояв спиною до Ієна, але в його словах бриніла така лють, що Ієн добре їх розчув.
– Їдь. Їдь зараз же.
Може, Джейк осмілів через те, що Артур заговорив; може, він подумав, що тепер зможе з ним домовитися, що вони могли б мати цивілізовану розмову, в якій він, певна річ, переможе. Артур відпустив його, очікуючи, що він сяде в машину й поїде, відразу ж, тієї ж хвилини, але Джейк повернувся до нього, ставши до автівки спиною, всміхнувся й сказав заспокійливо, як до перезбудженої дитини: «Добре. Добре, Арте. Я поїду. Я поїду просто зараз, але мої речі досі там, у кімнаті, просто дозволь мені забрати свої речі, добре?».
Не варто було йому цього робити. Йому варто було сісти в машину й поїхати геть. Натомість він коротко засміявся, наче все це було просто жартом між ними й тепер усе залагодилося, кінець, усе добре.
– Ти трохи загостро реагуєш, братику.
Цей його сміх став останньою краплею чи, може, зверхній тон? Артур простягнув руки, схопив Джейка за сорочку на грудях і підняв його в повітря, просто в повітря, а тоді вдарив об машину, вдарив його так сильно, що машина аж захиталася.
– Їдь зараз же, – сказав він.
Ієн, тепер уже зляканий, серйозно зляканий, побачив, як Джейкове обличчя пополотніло від удару. Лора скрикнула, побігла до них і схопила Артура за руку, але було ясно, що Артур її навіть не помітив; він підняв Джейка й знову вдарив його об машину.
– Їдь зараз же, – повторив він. А тоді знову його підняв. – Їдь зараз же.
Саме глухий звук, з яким Джейкове тіло билося об метал, наганяв такого жаху. Біжучи до них, шокований, Ієн бачив, що сила цих ударів Джейка вб’є. Може, Артур цього й не прагнув, може, він просто хотів, щоб Джейк поїхав геть – хотів цього так сильно, що ніякими словами не описати, тож, не маючи слів, підштовхував Джейка в свій власний спосіб. Може, на його думку, він і робив тільки це, та все одно забив би його на смерть.
Ієн добіг і схопив Артура за руку, кричачи, щоб він зупинився, але той його відштовхнув. Ієн спіткнувся, відновив рівновагу й знову кинувся до Артура, цього разу обхопив його шию руками й потягнув назад. Артур зашпортався, перекинувся, й вони обидва опинилися на землі. Але, падаючи, Артур таки відпустив Джейка, й Ієн, докладаючи зусиль, щоб і далі тримати його за шию, зумів крикнути: «Сідай у машину!».
Краєм ока він бачив, як до них біжить постать. Картер, усе ще занадто далеко, щоб допомогти, але швидко наближається. Він бачив, як Лора допомогла Джейкові сісти в машину й зачинила за ним двері, але більше не міг стримувати Артура, тож коли двигун із гуркотом завівся, Артур випручався з його рук.
З того місця, де вони лежали на землі, те, що сталося далі, здавалося, тривало так довго, що він міг би дотягнутися й усе зупинити. Джейк, нарешті в машині, з обличчям, завмерлим від шоку, Артур, що підводиться на ноги й кидається до машини, простягнувши руку, щоб ухопити ручку, Картер, що біжить у їхній бік, Лора прямує до Артура, намагаючись перепинити його – а тоді машина нахиляється трохи вбік, доки Джейк здає назад, рушає з місця і мчить задом у великій хмарі куряви, розкидаючи гравій, так швидко, що в Картера не було взагалі жодного шансу, його обличчя, коли машина його вдарила, завмерле від потрясіння, тіло летить уперед, голова б’ється об заднє вітрове скло з такою силою, що ноги підлітають вгору, він перекидається й падає на дах, а тоді, повільно й остаточно, на землю. А після цього – непорушність. Тиша.