Тож він покладався на дружину. Він із готовністю змирився з тим, що є речі, з якими вона обізнана, а він – ні, зокрема в якій кількості води може втонути дитина.
Попри материні страхи й випадкові, забарвлені усвідомленням своєї провини, переважно притлумлені Артурові бажання, Джейк не втонув, не впав із даху й не потрапив під машину, а виріс і став милою, сонячною дитиною. Такими словами його описувала їхня мати. Всі його любили – так вона теж казала. «Бо він такий радісний. Такий зацікавлений у всіх і всьому».
Артур розглядав своє відображення у квадратику дзеркала у ванній. Своє велике негарне лице й волосся кольору багнюки. Сонячний – це не те слово, що спадало йому на думку. Тоді яке буде вдале? Не хмарний… Похмурий? Смутний? Так. Смутний. Він навіть почувався таким.
А щодо бути зацікавленим у всіх і всьому – ну, він не був. Значна більшість людей і речей видавалися йому нудними, коли докопатися до їхньої суті. Але він не вірив, що Джейк аж так сильно всім цим цікавився. Він просто мав такий вигляд. Навіть маленьким він краще вмів керувати виразами свого обличчя, ніж Артур: він був здатен виражати ним що завгодно, незалежно він своїх внутрішніх почуттів. Він умів зробити так, щоб його лице сяяло зацікавленістю й ентузіазмом, коли Артур точно знав, що в душі він або глумиться, або знуджено позіхає. Певна річ, він завдавав собі такого клопоту тільки з дорослими. Лише їх було варто вражати. Він вітав кожного дорослого, що траплявся йому на шляху, так, наче це його найулюбленіша людина на землі. «Добридень, місіс Тернер!» – казав він, і його обличчя світилося й сяяло теплом, коли масивна стара й огрядна місіс Тернер перевальцем проходила повз, а тоді, через п’ять хвилин, коли вона вже поклала йому в долоньку п’ять центів і пішла своїм шляхом, він кривлятиме її ходу перевальцем і підбиватиме інших постукати їй у двері й утекти.
Артурові, з іншого боку, вічно казали, що в нього похмурий вигляд. Він не був похмурий, просто мав такі риси обличчя. А коли дорослі проходили повз, він опускав погляд додолу, бо навіть не уявляв, що сказати.
– Пильнуй, Артуре, – застерегла його вчителька. – Твій менший брат скоро тебе наздожене.
Джейк тоді пішов у перший клас. Артур учився в шостому. Йому доводилося виходити з дому, щоб пройти дві милі до школи, на п’ятнадцять хвилин раніше, ніж зазвичай, бо Джейк не міг ходити так само швидко й не мав прийти до школи захеканий від того, що старався йти поруч нього. Артур не розумів, чому вони мали ходити разом – дорогою до школи не було ніяких відомих йому небезпек: не доводилося ні перетинати бурхливих річок, ні перелазити через гори. Час від часу в ті краї забрідали ведмеді, але не частіше, ніж коли він був Джейкового віку, й ніхто тоді не хвилювався, що його з’їсть ведмідь.
Але виявилося, що, зрештою, було через що хвилюватися. Десь минулого року довгою дорогою з півдня почали бродити зайди. Волоцюги, так називали їх люди. Вони шукали роботи, сказав його батько. Здавалося, що в цілому широкому світі більше не було робочих місць. Час від часу якийсь такий волоцюга стукав у задні двері й питав, чи не міг би допомогти в полі, чи нарубати дров, чи зробити щось іще, будь-що. Артурів батько їх жалів і радо найняв би одного-двох, але не мав чим їм платити; фермери – принаймні в околицях Струана – ніколи не мали багато грошей, а тепер – і поготів. Артурова мати теж жаліла тих чоловіків та іноді давала їм їжу, але також і боялася. Хтозна, на що здатен доведений до відчаю чоловік?
Тож Артур був зобов’язаний стати своєму молодшому братові за охоронця, проводжати його до школи й додому, захищати його від… від чого саме? Що, на думку його матері, волоцюга міг Джейкові заподіяти? З’їсти його? Артур не міг собі уявити, але йому ставало клепки не сперечатися.
Уже до кінця першого Джейкового тижня в школі Артур ще дещо засвоїв – ходити з Джейком в одну школу буде не поле перейти. Всі вісім класів навчалися разом: вісім рядів парт, першачки вздовж стіни, найближчої до дверей, восьмий клас – найближчої до вікна, тож порівняння дітей з однієї сім’ї було більш-менш невідворотне, а значить того, що Джейк у всьому його перевершить, було неможливо відвернути теж.