– Та не чіпав я його книжки.
– Чіпав, – наполіг Артур.
– Не чіпав я нічиїх дурних книжок.
Артур відчув, як ним прокочується хвиля сумніву, наче ворона, що затуляє собою сонце. Він озирнувся, шукаючи очима Джейка, але Джейк зник. Він знову глянув на Чарлі.
– Чіпав, – повторив він, цього разу гучніше, стараючись говорити без сумніву в голосі. Інші діти стояли колом і спостерігали. – Ти сказав, що зробиш те саме з усіма його книжками, якщо він не віддасть тобі свої гроші на обід.
– Я цього не робив, – сказав Чарлі. – Здалися мені якісь гроші твого брата. Мій батько керує банком, у дупі я бачив жалюгідні гроші твого брата. Твій брат заклався зі мною на свої жалюгідні гроші, що я не зможу сказати, як він зробив той фокус із двома картами, а я зміг і навіть не взяв у нього грошей, бо вони мені не треба, й мама каже, що ви, фермерські діти, бідні. Я розкажу батькові, що ти мені погрожував.
– Я тобі не погрожував, – відповів Артур. – Я тільки сказав, що погрожуватиму, якщо зробиш це ще раз.
– Я розповім батькові, – мовив Чарлі.
І розповів. А містер Таґґерт, що, як виявилося, того року був головою шкільної ради, зателефонував міс Карпінскі, а та надіслала листа Артуровій мамі з проханням прийти з нею поговорити, й Артурова мама мала йти й перепрошувати за Артура, й була страшенно присоромлена й принижена.
У минулому не один раз Артурові кортіло розквасити Джейкові носа, але так сильно, як тоді, – ніколи. Він ще не один день фантазував про це – бачив, як його кулак ударяється в носа, тече гарна червона кров – але хай де і як він це уявляв, показувалося також і лице їхньої мами – жах у її очах, її гірке розчарування в ньому. Тож він цього не зробив.
Власне, розквашений Джейків ніс не відповів би на питання, на яке Артур прагнув дістати відповідь. Чого Джейк намагався досягнути? Після цієї події йому на гадку спала підозра – ймовірність, яку він тоді не розглянув, – і вона його непокоїла, і йому хотілося б мати змогу її відкинути. Підозра була така, що Джейк дійсно не сварився з Чарлі Таґґертом, окрім як відчував до нього неприязнь й образу, бо той викрив його трюк із картами, і що він не збирався влаштувати так, щоб Артур побив Чарлі, й знаючи Артура так добре, він насправді ніколи й не думав, що Артур його поб’є. Бо це не Чарлі був Джейковою ціллю. Це Артурові він хотів улаштувати неприємності.
Чи було це можливо? Чи міг він вигадати всю ту пригоду з підручником історії, забруднити його самотужки або випадково впустити його в калюжу, а тоді вирішити скористатися цим випадком?
Артура непокоїла ця думка, гризла його. Врешті, з полегшенням, він її відкинув. Бо в ній не було ніякого сенсу. Джейк не мав причини так учинити, і навіть Джейк не став би влаштовувати своєму братові стільки неприємностей узагалі без будь-яких причин.
Глава 3
«Неконтрольовані лісові пожежі загасили дощі»
«Трасу № 11 змито»
Якби добре подумав, Ієн збагнув би, що робота на фермі Даннів не наблизить його до Лори Данн аж так сильно. До Артура – так, але ж прагнув він зовсім не цього.
У суботу зранку, о восьмій годині, коли він приставляв свого велосипеда до стіни сараю, Лора вийшла й повідомила:
– Артур ген на десятиакровому полі, Ієне. Сказав, щоб ти відразу йшов до нього. – Вона вказала на загорожу вздовж доріжки. – Третє поле ліворуч. Воно трохи з горба, тому тобі його звідси не видно. Здається, він сказав, що ви сьогодні садитимете картоплю.
– Гаразд, – відповів Ієн.
– Обідаємо ми о дванадцятій, тоді й побачимось.
– Добре.
Оце й усе. Вона повернулася всередину. Тривалість спілкування – менш ніж хвилина. Все одно це було на хвилину більше, ніж якби він не прийшов. І він мав побачитися з нею ополудні.
Ранок стояв чудовий; блідо-синє небо, пухкі хмаринки вдалині. Легкий вітерець, і досі холодний – зрештою, ще тільки травень – але він приносить аромат літа і змішує з запахом свіжого гною. Гній створював деякі проблеми на доріжці – скидалось на те, що нею ходили й коні, й корови. Він узув найстаріші туфлі, але в чоботах було б краще. Коли не дивився під ноги, він підводив погляд й оглядав поля. На першому зліва – свині, риють під корінням старезних яблунь, перше справа – зоране, темна земля нещодавно перекопана. Друге ліворуч – зоране, друге праворуч – пасовисько й на ньому зо три десятки корів жують, опустивши голови. Вони смикали суміш старої й молодої трави – було видно коротенькі яскраво-зелені пагони, що вибивалися з сухих жовтих торішніх кущиків. З того, що йому вдавалося розгледіти, дальші поля або зорані, або перетворені на пасовиська. Деякі з них були загороджені старими зигзагоподібними парканами, інші обведені каменюками й обрубками дерева, деякі з них – досить нові, інші – такі старі, що геть струхлявіли. За полями дерева стояли густі й темні, їхні верхівки злегка помальовані блідою, неяскравою зеленню молодих пагонів.