Він сподівався, що Дітер і Бернар не дізнаються про той випадок, але коли охоронець із табору приїхав для чергової перевірки, у багажнику вантажівки сиділи інші в’язні, й, певна річ, хлопцям хотілося з ними поговорити. З виразу їхніх облич Артур зрозумів, що їх повідомили.
Він надіявся, що Лора про це не дізнається, що їй не треба буде переживати ще одну смерть, але теж намарне; преподобного Марча викликали одним із перших. Артур бачив її через кілька днів після вбивства. Минуло два тижні, відколи вони переїхали, але він тоді бачив її мало, або ж принаймні не так близько, щоб поговорити. Ранками вони з Дітером/Бернаром приходили десь о пів на сьому, і хоч її батько вже був на ногах й іноді підходив привітатися, і хоч трактор не міг не будити Лору, вона так рано з дому не виходила. Коли Артур підходив до будинку ввечері, вони з батьком зазвичай сиділи за столом і їли. Іноді він бачив, як вона проходила повз кухонне вікно, але на цьому все. Спочатку він цьому радів – він боявся говорити до неї майже так само сильно, як і в той день, коли вперше її побачив. Але згодом став думати, що вона його уникає. Може, соромиться, що розплакалася перед ним, і більше ніколи не захоче його бачити. Або ж річ куди простіша – може, вона саме збагнула, що він лише кремезний тупий фермер, не вартий навіть одного слова.
Але того ранку, через два дні після вбивства військовополоненого, він затримався на фермі довше, ніж завжди. У нього закінчилися гвіздки (в усіх закінчилися гвіздки, здавалося, що уряд вилучив усі без винятку гвіздки в країні), і йому спало на думку, що вони можуть бути в сараї Отто. Так і було, ціла повна велика банка для консервування. Тріумфально вийшовши з сараю з банкою під пахвою, він побачив Лору в кухонному вікні. Вона теж його побачила, підняла руку, несміливо махаючи, а тоді зникла. Відчинилися кухонні двері й вона вийшла на веранду. Артур попрямував до неї через подвір’я, відчуваючи, як у роті сохне язик.
– Я бачила, що сарай відчинено, – сказала вона, коли він підійшов, – і на якусь мить подумала… ну, знаєш… хто там. А тоді побачила, що це ти.
Вона була вбрана в сукню з короткими рукавами, сіро-синю з білим комірцем. Її коси були розпущені й спадали по плечах, ноги – босі. Бліді, худенькі, абсолютно ідеальні.
– Ой, – сказав Артур. – Так. Перепрошую. То був я. Шукав дещо. Мав би тобі сказати, що збираюся туди піти.
– Та це дурниця.
Вона й далі мала нещасний вигляд, подумав він, але куди кращий, ніж тоді, коли бачив її останнього разу. І була вродливою. Такою вродливою. Наче її краса залишалася прихованою під темною вагою горя, а тепер почала показуватися.
Вони мовчали. Артур намагався придумати, що ще сказати.
– Ось, знайшов, – врешті мовив він знічено, вказавши на банку з гвіздками.
Вона трохи схилилася вперед.
– Це гвіздки?
– Ага. Пощастило, бо їх мало. Ну, в світі взагалі може й багато, але тут у нас їх більше ніде не знайдеш. Буквально ніде.
Він різко змовк. Що за маячню він верзе? Їй байдуже до гвіздків, вона вважатиме його за божевільного.
Але вона кивнула.
– Як і всього іншого. Дефіцит.
– Ага, – сказав він вдячно.
Він відвів очі. Трактор зник за групкою дерев, а тоді знову з’явився з іншого боку.
– Ну, – почав був Артур, але в ту ж саму мить вона сказала:
– Як думаєш, він там у безпеці? Сам-один.
– Засвітла наче так, – відповів він, хоч і досі не змирився з цією ситуацією. – Однак на ніч я їх забираю в дім. – Це прозвучало так, наче він казав про худобу. – Ну, Дітера й Бернара. Тепер вони сплять у будинку.
– Так, – сказала вона. – Добре. – А тоді додала: – А як звати того, що приходить сюди? Дітер? Чи Бернар?
– Хтозна, – відказав Артур. – Я так і не розібрався, хто з них хто. – Він присоромлено їй усміхнувся, й вона всміхнулася у відповідь.
– Вони хороші. І той, і другий. По них видно.
Він кивнув. Вони стояли й слухали, як вдалині гуркотить трактор. Німецький хлопець за кермом, як у передвоєнні часи.
– Зазвичай тут дійсно спокійно, – сказав він, боячись, що вона вважатиме Струан місцем, де за нормальних часів бродять шаленці й убивці. – Раніше вбивств тут не бувало. Бійки і все таке, але не справжнє вбивство. З того, що я знаю.
– Так, – відповіла вона. – Це все війна. Люди божеволіють через війну.
– Ага.
Знову мовчання. Він глянув на поля й прокашлявся.
– Ну, мені вже час іти.
Вона сказала швидко:
– Дякую тобі за… за тоді. Я не подякувала тобі як слід. Мені шкода, що я… засмутилася.
Вона запаленіла, й у нього загупало серце. Але в неї за спиною щось заворушилося, ширма відсунулася й вийшов її батько.
– Доброго ранку, Артуре, – сказав він, усміхнувся й енергійно потер долоні. – Ти, як завжди, на ногах із самого рання. Нам, містянам, має бути соромно.