– Звідки ти знаєш? – питав його Ієн не один раз, мостячись на банці навпочіпки, з колінами біля вух, намагаючись не потрапити в зуби двадцятифунтового монстра, що бився на дні човна. – Звідки ти знаєш, що це не вона?!
– Ця замала.
– Замала! Та в тебе дах поїхав!
Піт теж сидів на банці. Він пробував угамувати щуку одним веслом, але вона вибила його у нього з рук, тож тепер він бив рибину другим. По всьому човну розліталися бризки води й крові.
– Це просто щука, чувак. Це не маскінонг. Вона не могла висмикнути мене з човна.
– Запросто! – вигукнув Ієн. – Ти й так втратив рівновагу!
– Я сидів! Як можна сидячи втратити рівновагу?
– Ця рибина – плід твоєї уяви! – сказав Ієн. – Вона заполонила твою голову!
– Вона десь там, чувак. Вона десь там, у воді. Я її відчуваю.
Власне, самому Ієнові було байдуже, де, як чи чому вони рибалили. Він любив риболовлю, хоч і ловив самі коряги й окунів. Щось таке було в близькості води, її срібній, повсякчас рухливій поверхні, яка приховувала одному лиш Богові відомо яку боротьбу не на життя, а на смерть, у довгих періодах спокою, що деколи переривалися вибухами дикого захвату. Під час цих довгих періодів можна було подумати або – навіть краще – не думати взагалі. Однак останнім часом йому доводилося докладати зусиль, щоб приструнювати свої думки. Завжди одні й ті самі: про своє майбутнє, про те, що він робитиме в житті. Власна нерішучість зводила його з розуму.
Йому хотілося в цьому бути більше схожим на Джейка. Хай які інші почуття він мав, Джейк насправді керувався життєвою філософією, гідною захвату. Він підсумовував її двома словами: «Не переймайся». Він жив екстраординарним життям, на Ієнів погляд. Поїхав з дому спонтанно й без нічого – не маючи ні грошей, ні планів, ні атестата – нічого з того, що називають необхідним. Спочатку бурлакував, вигрошившись, наймався на роботу, а тоді, заробивши достатньо, щоб їхати далі, кидав. Він збирав персики в Каліфорнії, здавав карти гравцям у блекджек у Новому Орлеані, працював кухарем у буфеті, продавав енциклопедії, керував вишуканим баром у Нью-Йорку. Не так давно мав свою власну компанію, щось, пов’язане з нерухомістю, яку продав «за кругленьку суму». Він не був певний, що робитиме далі, сказав він – має кілька ідей, які крутить у голові. Все його життя здавалося захопливою грою. З його слів усе було так просто.
– Нехай усе стається саме собою, – порадив він, ляснувши Ієна по плечу. – Жити варто тільки так.
Як наче було легко зробити те, що зробив він, – зійти з добре позначеної доріжки, опиратися тискові, відкинути очікування інших. Для цього потрібна мужність. Мужність та уява. Ієн починав думати, що не має й дрібки ні тої, ні тої.
– Ти міг би дістати мені кролика? – запитав він, відганяючи думки, вже вкотре. Щука тепер заспокоїлася, зіпаючи ротом на дні човна, час від часу б’ючи хвостом об його дошки. – Напевно, кроленятко. – І Піт, і його дідусь ставили пастки, так що це було реально.
– Нащо тобі кролик?
– Для Марча. Артурового малого. Думаю, може, збудую йому вольєр.
Піт смикнув волосінь, зачекав якусь мить, а тоді різко потягнув, і малоротий окунь вискочив із води футів за десять від них, граційно вигинаючи тіло.
– Я можу дістати тобі мертвого кролика, – сказав він, накручуючи волосінь. Окунь щосили боровся, вкриваючи їх бризками.
– Та певно, живий буде таки кращий.
– Для мертвого не доведеться робити вольєра. Він міг би всюди його носити. Повісити на шию. Такий кролик ніколи не втече. – Він зловив відчайдушного окуня в руку, витягнув гачок, ударив його головою об край човна й кинув на дно. – Як ти сказав його звати?
– Марч.
– Як назва місяця6? Чи майже як «на старт, увага, марш!»?
Піт точно цими днями став балакучий. Кавалеристи кинули спроби знайти відповідального за втечу Джима Лайтфута й нарешті пішли з резервації.
– Його назвали на честь діда. Лорин батько був – і є – преподобний Марч. – Бідолашний старий і досі топтав ряст. У нього вже все вийшло з ладу, але Лора доглядала його так добре, що він житиме вічно.
Піт начепив наживку на гачок і кинув за борт.
– А нащо малому кролик?
– За домашню тварину.
Вони рибалили. Над ними чотири грифи-індички повільно кружляли в останніх висхідних повітряних потоках дня, чекаючи, доки щось помре. «Королева Мері» м’яко гойдалася на хвилях, що народилися багато годин тому й далеко звідси, в чиємусь минулому.
Піт сказав:
– Мертвий підійде найкраще, чувак. З нього можна здерти шкурку, з’їсти м’ясо, а тоді набити пір’ям. Буде наче справжній.
– Думаю, він здогадається.