Попереднього вечора Ієн сів і склав перелік усіх професій, які міг придумати, від геолога до трубочиста. А тоді почав їх викреслювати, одну за одною (починаючи з лікаря), плануючи залишити кілька, над якими згодом серйозно подумає. Проблема полягала в тому, що він викреслив їх усі. Кожнісінька професія зі списку підпадала під одну з трьох категорій: передбачувана, нудна чи сміхотворна.
– Ти вже вирішив, чим займатимешся? – запитав він Піта, здивувавшись самому собі, бо не намірявся запитувати, доки сам не визначиться.
– Коли? – уточнив Піт.
– До кінця своїх днів.
– А-а. Ага.
Ієн здивовано на нього глянув.
– Правда? Коли?
– Та ще давно.
– А чому ти мені не сказав?
– Чекав, доки ти вирішиш, чувак.
– Тоді скажи зараз. Може, це допоможе мені вирішити.
– Нє.
– Чому ні?
– Ти спочатку маєш вирішити.
– Чому? – Ієн починав дратуватися. – Ти сказав містерові Гарді?
– Нє.
– Послухай, просто скажи мені, добре? – Йому не хотілося грати в ці ігри.
– Щойно вирішиш – скажу.
Вони рибалили. Роздратованість гризла Ієнові нутро.
Його волосінь трохи смикнулася.
– У тебе щось є, – тихо мовив Піт.
Ієн затамував дух. У нього точно щось було. Він порахував до трьох, а тоді смикнув вудку назад. З другого кінця щодуху потягнуло, вудка вигнулася дугою, волосінь запищала на котку, й за кілька секунд довга, граційна рибина вистрибнула з води за двадцять ярдів від них, підлетіла у повітря, перекрутилася так, що голова мало не торкнулася хвоста – і шубовснула у воду. Обвисла волосінь лежала на воді, мов бур’янина.
– Чорт, – сказав Ієн.
– Величенька така, – із захватом мовив Піт.
– Треба було сильніше потягнути. Чорт.
– Чувак, вона розумна. Точно знала, що треба робити. – Дуже великодушні слова.
Вони рибалили. Ієнове серцебиття повільно повернулося до норми. Вечірнє повітря було свіже й прохолодне. Він почувався краще, хоч і втратив щуку. Щось таке було в риболовлі – неможливо сердитися дуже довго.
Водою пропливла грифова тінь.
– Ти знав, що грифи мочаться на свої ноги, щоб залишатися спокійними? – сказав Піт.
– Ти гониш.
– Ні. Це факт.
– Звідки ти знаєш?
– З древньої родинної легенди, чувак.
– Серйозно?
Піт смикнув свою вудку.
– Нє. Десь прочитав. У якійсь книжці якогось науковця-шмауковця.
– А-а, – розчаровано мовив Ієн. Він хотів, щоб то була древня родинна легенда. – А як він дізнався?
– Як він дізнався про що?
– Що вони мочаться на ноги, щоб залишатися спокійними. Може, вони просто промазують. Не вміють мочитися як слід. Я розумію, звідки він знає, що вони мочаться на ноги, але звідки йому знати чому?
Це було серйозне питання, але Пітові воно здалося смішним. Він розсміявся.
– Що такого смішного? – запитав Ієн. Він підвів очі на грифів, що літали, розправивши крила на вітрі, і раптом його осяяло щойнонародженою думкою. – Я зрозумів! Чорт забирай, я зрозумів! Я знаю, чим займатимуся! Нарешті! Я знаю, чим займатимуся!
Піт перестав сміятися. Він сягнув рукою під сидіння, витягнув пляшку коли й відколупнув кришку об весло.
– Чим? – запитав підозріло, відпиваючи коли.
– Я стану пілотом!
Ця ідея була така досконала, що він дивувався, як раніше про неї не подумав. Йому навіть на думку не спадало занести цю професію до списку. Вона кардинально відрізнялася від того, що всі від нього очікували, а, крім цього, це ще й хороша робота – цікава, поважна, добре оплачувана, дуже добре. Однак не у військово-повітряних силах. Він стане пілотом комерційних літаків і побачить світ. Ніхто – ні батько, ні вчителі, ні навіть Джейк – не зможе розкритикувати цей вибір.
Піт похлинувся й у нього з носа бризнула кола. Він знову розсміявся.
– Що тут такого смішного? – запитав Ієн, але Пітові від цього стало тільки гірше. Він аж стогнав від сміху, розгойдуючи човен, ображаючи грифів, які відлетіли геть у холодному вечірньому повітрі.
– Як думаєш, повертатимешся сюди на літо? – запитав Артур. Вони сиділи на голому граніті посеред пшеничного поля, пили чай. Сонце пекло, але віяв вітер, що робило цей день майже ідеальним. Коні стояли головою до голови під кількома деревами на краю поля, чемно відганяючи хвостами мух один від одного.
Минуло стільки часу, відколи Артур говорив з Ієном, що він здивовано на нього глянув. Артур цими днями був дуже мовчазний, навіть як на нього.
Ієн подумав про це питання. Що ближче підходив час їхати, то чіткіше він розумів, що повертатиметься досить часто, не лише заради батька, а й заради себе самого.
– Напевно, повертатимусь, – відповів він. – Наступного літа так точно.