Вони обидва дивилися на пшеницю. Вітер колихав її верхівки, наче широкою, недбалою рукою, гойдаючи й перекочуючи їх, гіпнотично, наче на морі.
– Однак, найпевніше, на фермі вже не захочеш працювати, так? – запитав Артур.
– А в тебе буде для мене робота?
– Звісно.
– Ти не думаєш, що захочеш найняти когось, хто зможе працювати й у вихідні теж?
– Нині мало хто піде працювати на фермі, – відказав Артур. – А ще менше тих, хто добре дають собі раду з кіньми.
– Думаєш, вони мене пам’ятатимуть? – запитав Ієн. – Ну, коні. – Яка сентиментальність. Добре, хоч Піт не чує.
Артур здивовано глянув на нього.
– Звісно, вони тебе пам’ятатимуть. Пам’ятатимуть так само добре, як і ми.
Абсурдно, як приємно було йому це почути.
– Ну й жінки, – сказав Джейк. – Ти зацікавлений скористатися моїм широким досвідом?
Обидві розмови відбулися в той самий день. Якщо порівняти цих двох братів з фізичного погляду, подумав Ієн, поставити їх поруч і розглянути, можна побачити, що, може, в них спільних – один чи два гени. Вони мали очі однакового кольору, наприклад, й обоє були досить світлошкірі. Але якщо зазирнути в їхні голови – пробратися всередину через вуха й глянути, що там відбувається – то не назвеш їх навіть представниками одного виду.
Він усміхнувся Джейкові, як сподівався, усмішкою бувалого чоловіка. (Вісімнадцять років і досі незайманий. Якби через якийсь жахливий випадок Джейк про це дізнався, то просто не повірив би.)
– Звісно.
– По-перше, вони чудові, – почав Джейк. – Це треба визнати: без них світ був би нудний. Але, по-друге, вони на тебе полюють. Усі до одної. Нічого не можуть з собою вдіяти, це біологічне. Їхня мета в житті – тебе прив’язати.
Ієн кивнув, думаючи про Кеті. Джейка легко уявити в непростих ситуаціях із жінками. Він був дуже вродливий чоловік.
Лора вибрала цей момент, щоб вийти на подвір’я. Вона помахала їм обом і пішла в сарай. Джейк та Ієн спостерігали за нею.
– Однак ось один випадок, коли, може, й непогано було б бути прив’язаним, правда? – замислено сказав Джейк. Він глянув на Ієна й питально підвів брови.
Ієн знічено всміхнувся. Йому не подобалося, що Джейк так говорить про Лору.
– От що я тобі скажу, – вів той далі. – З віком – це тобі говорить твій дядько Джейк – з віком, хоч вір, хоч ні, а думка про те, щоб осісти, набуває певної привабливості. Наприклад, якось увечері я дивився на Арта, коли він сидів, наче мішок із цементом, як завжди, а Лора обслуговувала його і так і сяк, і подумав, знаєш, якщо глянути під певним кутом, то точно можна сказати, що мій любий тупенький братик-волик має все, що можна побажати.
Ось загальна сума всього, що Ієн дізнався про Джейка за майже два тижні після його прибуття на ферму. Йому тридцять п’ять. Він жодного разу не одружувався. Жив у Торонто, Калгарі, Сан-Франциско, Новому Орлеані, Нью-Йорку й Чикаго. Серед усіх цих місць йому найбільше сподобався Нью-Йорк, і він думав, що повернеться туди. Він вважав, що якщо купувати машину, то тільки кадилак. Враховуючи те, як багато він говорив, дивно, як мало він розказував про себе.
Але через кілька днів він сказав:
– Власне, я розійшовся з однією жінкою. Ми були разом десь років три чи чотири. Вона красуня, й досить приємна, але, знаєш… – Він знизав плечима. Вигляд у нього був похмурий, незвична справа. Це примусило Ієна замислитися, чи не сама та дівчина порвала з ним. Може, це мало якийсь стосунок до того, чому він сюди приїхав. Може, він повернувся додому зализати рани.
Ієн саме наполовину обплив мис, коли почув, як на причалі шалено калатає дзвоник. Стояв суботній вечір, вони з батьком щойно поїли. Він повернув каное й швидко погріб до берега. На причалі стояв Ґеррі Мойніган, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.
– Автомобільна аварія, – повідомив він, витягаючи каное на причал, заледве Ієн встиг із нього вилізти. – Марджі прийшла, але батькові потрібен і ти теж. Четверо людей, поранення досить тяжкі, з Нью-Ліскерда виїхала швидка, але доки вона ще доїде…
Вони вдвох побігли до будинку. Ґеррі Мойніган засапався. Його черевце підскакувало вгору-вниз, коли він біг, не зовсім синхронно з рештою його тіла.
– Хто вони такі? – запитав Ієн. – Місцеві? – Він уже чув крики, що долинали від будинку.
– Туристи. Детройтівський номер. Їхали зашвидко. На дорогу вийшов лось, врізалися просто в нього. Розбили машину.
То була сім’я, батьки й двоє дітей. Чоловік лежав на оглядовому столі, й Ієнів батько намагався запхнути йому до горла трубку. Мати була на запасному столі з другого боку кімнати, стогнала ледь чутно. Марджі схилилася над маленьким хлопчиком, розпластаним на робочому столі лікаря Крістоферсона. Другий хлопчик, майже немовлятко, був джерелом крику – принаймні в нього працювало серце й легені. Він лежав на підлозі на купі ковдр. Його голова була обмотана бинтом, але через нього просочувалася кров і заливала йому личко. Він смикав бинт і знавісніло кричав.