– Розберися з кровотечою, – сказав Ієнів батько, киваючи на дитину. – А тоді спробуй його заспокоїти.
– Його можна підняти?
– Так, але підтримуй голівку. Ґеррі, ти мені тут потрібен.
Уже минула північ на той час, коли швидка забрала дітей та їхніх батьків у лікарню. Ієн із батьком сиділи на кухні, слухали тишу. Ієн подумки питав себе, чи крики того малюка відлунюватимуть у його голові до кінця днів.
– Напевно, варто нам випити чаю, – після довгої паузи сказав лікар Крістоферсон. – Щоб відсвяткувати. Всі четверо мають вижити. – Він тяжко підвівся на рівні. Його лице було скривлене, шкіра обвисла від виснаження. Попередньої ночі його двічі викликали, тож він працював шістнадцять годин поспіль. Епідемія кору ще не втишилася, й вихідні нічого не означали.
Маленька вуглинка злості, тепер уже трирічна, що більшість часу була літепла, розгорілася в Ієновій душі – дивовижно, як вона й досі могла розжарюватися до білої люті майже за кілька секунд. Злість, що народилася з провини. Злість, що народилася з несправедливості цієї провини. Через кілька місяців його батько залишиться тут сам. Що він робитиме в такі ночі, як оця?
– Тобі потрібна ще одна медсестра.
– Може, ти й маєш рацію. – Батько поставив чайника на плиту. – Ти добре впорався з тим малим сьогодні, між іншим. Ти справді маєш до дітей підхід.
– Тобі треба відразу ж дати оголошення, – мовив Ієн. – Відразу ж. От просто зранку.
Він так розлютився, якось раптово, що мало не дрижав.
Батько поклав руку йому на плечі.
– Ієне, тут усе буде добре, – сказав він тихо. – Тобі не треба за мене хвилюватися. Все буде гаразд.
Вона перестала йому писати, й він був радий. Телефонувала на його день народження ще в травні й заплакала, тож він поклав слухавку. Після цього надійшов один останній лист – і все. Йому бракувало ритуалу викидання невідкритих конвертів у сміття – за роки її відсутності він отримав сто дев’яносто два листи від неї й викидати їх дарувало йому велику втіху – але коли вони перестали надходити, від зрадів. Він і далі перевіряв поштову скриньку, шукаючи їх, але коли їх там не було, радів.
Йому треба було піти на ферму. Стояла глупа ніч, але він знав, що інакше не засне; він і далі був надто розлючений, надто розбурханий. Він почекав, доки батько ляже спати, й сів на велосипеда. Зійшов місяць і ніч була зловісно ясна. Дорога здавалась нереальною, ілюзорною, наче стрічка, що будь-якої миті може відклеїтися від землі й здійнятися в повітря. Доїхавши до лісу, що оточував ферму, кинув велосипеда у звичному місці й пішов пішки. Коли йому ще залишався добрий шматок дороги, він побачив зблиски світла, а це означало, що Джейк – безсумнівно, то був він – іще досі не спить. Ієн відчув укол роздратування. Йому хотілося, щоб Джейка там не було, взагалі не було в тому будинку. Той заважав відчуттю спокою, яке він зазвичай від нього діставав.
Однак, підійшовши ближче, він нікого в кухні не побачив. Ієн походив, намагаючись заглянути в кутки кімнати. Він не надто пильнував, щоб не створювати шуму, й тому неабияк перелякався, коли раптом побачив вогник від сигарети за задніми дверима. Напевно, Джейк стояв на сходинці. Власне, тепер, знаючи, що він там, Ієн міг розрізнити його силует.
Та Джейк не поворухнувся. Собаки бігали навкруги, підбігли до Ієна, махаючи хвостами – тож, напевно, він припустив, що це вони шумлять. Сигарета кілька разів розгорялася й згасала, а тоді Ієн побачив, як він кинув її на сходинку, розчавив черевиком і відкинув убік. За якусь мить Джейк обернувся й увійшов усередину.
Здавалося, він не поспішав лягати спати. У кухні запалив ще одну сигарету й сів у крісло біля вогню. Скидалось на те, що він там ще довго просидить. Ієн переступив із ноги на ногу. Він уже саме зібрався здатися й піти додому, коли з’явилася Лора.
Вона не ввійшла на кухню, просто стала в дверях. Була вбрана в халат, міцно зав’язаний на талії, й однією рукою тримала його відвороти близько до шиї. Джейк усміхнувся їй і щось сказав. Вона похитала головою. Щось відповіла – схвильовано, як здалося Ієнові, бо, говорячи, нахилилася вперед.
Джейк схилив голову вбік і щось відказав. Він мав досить розслаблений вигляд; хай що сказала Лора, його це не схвилювало. Вона знову похитала головою, все ще притримуючи відвороти халата. Її щось засмутило, Ієн був певний цього. А тоді Джейк підвівся. Він роздушив недопалок у блюдці на столі, не поспішаючи, кілька разів втискаючи його в блюдце, а тоді рушив у її бік через кухню, наче прагнучи заспокоїти. Лора різко обернулася й вийшла з кімнати.