Цілий день ця думка його тішила. Він пішов на ферму Отто після обіду доглянути свиней – неділя чи ні, Різдво чи ні, а худобу треба годувати – й Лора радісно помахала йому в кухонному вікні. Насолода окутала Артура, наче сонячне світло. Все має бути гаразд.
Але після вечірньої служби, коли преподобний Марч стояв позаду церкви, ручкаючись із вірянами й вітаючи їх з Різдвом, Артур побачив, як Джейк підійшов до Лори й щось їй прошепотів. Артур стояв з матір’ю, чекаючи на свою чергу потиснути преподобному руку, тож видно йому було добре. Він бачив, як Джейк підійшов до неї ззаду, нахилив голову і зашепотів їй на вухо. Лорині очі трохи збільшилися й вона запаленіла, а тоді обернулася, глянула на нього й усміхнулася.
Це та усмішка все зіпсувала, це вона примусила холодній змії страху стиснути Артурове серце? Чи вигин Лориного підборіддя, яке вона підвела, щоб глянути на Джейка? Чи просто світло, що засяяло в її очах, коли вона почула його шепіт – жвавість, радість, чисте й безпомильне жадання в її ясних сірих очах.
Він не міг дивитися на Джейка. Не міг бути з ним в одній кімнаті. Проводив якомога більше часу в сараях, але погода не сприяла: стояла середина січня й температура опустилася до мінус сорока. Якщо пробудеш надворі більше за кілька хвилин, відчуваєш, як кров холоне в жилах. Впавши у відчай, Артур став ходити до Теда Гачетта. Приходив і сидів із ним десь із годину, після обіду. Було неможливо сказати, чи радів Тед його візитам, але його мати точно раділа. Вона була така вдячна, що Артур почувався присоромленим. Він приходив, щоб утекти від Джейка й позбутися свого власного почуття провини, та й при Тедові все, разом із самим життям, здавалося тривіальним, і в цьому теж була певна похмура втіха.
Звісно, йому ніколи не спадало на думку, що сказати; він сидів і намагався віднайти в пам’яті подію, про яку міг розповісти Тедові. Мало що ставалося в його житті.
– Вчора ввечері свині прогризли дірку в сараї.
Тед повільно повернув голову й глянув на нього. Було важко сказати, чи йому цікаво. Гачетти фермерами не були – Тедів батько працював на тартаку, а сам Тед – у срібній копальні – тож, може, свині йому зовсім байдужі. Але за весь тиждень більше нічого не сталося.
– Вони не голодні, – пояснив Артур. – Просто нудяться. Терпіти не можуть бути у приміщенні. Їм подобається колупатися в землі, шукати жуків і все таке. Взимку треба давати їм багато соломи, щоб було в чому ритися, інакше почнуть гризти сарай. Хлопці вчора не поклали досить соломи.
Тед нічого не відповів. З того, що всім було відомо, Тедові нічого не заважало розмовляти, але, вочевидь, відколи був поранений, він ні слова не сказав. Він служив танкістом-стрільцем – Артур тепер знав більше деталей, від його матері – і воював десь в Італії. Танк наїхав на міну й вибухнув, і всі інші в ньому загинули.
– Підлога в сараї бетонна, розумієш. У бетоні не пориєшся.
Тед моргнув одним оком. Артур сприйняв це як заохочення.
– Корови аж так сильно не проти. Здається, вони раді просто стояти й нічого не робити. – Він змовк – йому спало на думку, що, може, це прозвучало нетактовно. Навіть корови, навіть свині мали більше свободи, ніж тепер Тед. Проблема полягала в тому, що все звучало безтактно. Ніде в світі не відбувалося нічого такого, що ніяк не стосувалося б Теда.
Артур думав про те, щоб розповісти йому, що мав на серці. Уявив, як каже: «Я боюся, що уб’ю свого брата. Він примусив дівчину, яку я люблю, закохатися в нього. Він її не хоче, він до неї взявся, бо побачив, що я її люблю. Але тепер я думаю, що він примусить її, ну, знаєш, піти з ним на сінник, як робить з іншими дівчатами. Я знаю, що вона ніколи так не вчинить, але йому так добре вдається доконувати людей, і вона так у нього закохана… І якщо він це зробить, якщо вмовить її… Думаю, я його вб’ю. І я дуже цього боюся».
Він подумки поцікавився, чи Теддове одне око викаже хоч якесь зацікавлення, якщо він це скаже.
Він і далі бачив її мало не кожного дня. Це була мука, бо вона мала такий щасливий вигляд. Здавалася молодшою, ніж коли тільки приїхала до Струана, більше схожою на школярку. Вона сміялася і закидала голову назад, якщо сказати щось смішне. Не те щоб Артурові це вдавалося – це Джейк умів її розсмішити. Що щасливішою вона була, то страшніше ставало Артурові. Він хотів її застерегти: «Не довіряй моєму братові». Уявив, як це каже, і побачив недовіру й докір в її очах.
Весна настала рано. На початку березня сніг уже зійшов з полів, однак у лісах ще виднілися його залишки. Артур раз за разом виходив у поле, брав дрібку землі, тер її між великим пальцем і вказівним, дивлячись на небо, нюхаючи повітря. Чи час починати сіяти? Усі фермери в регіоні ламали голову над тим самим питанням. Кілька з них уже почали. Артур рвався почати, щоб на щось відволіктися, але мав бути обережним. Чи його батько почав би так рано? Він узяв іще одну грудочку землі, при цьому бачачи свого батька чи, швидше, відчуваючи його, відчуваючи вологість (трохи занадто мокра) і температуру землі (трохи захолодна) батьковим великим і вказівним пальцями. Він бачив, що його руки були руками його батька, широкими, квадратними й сильними. Це додало йому впевненості.